Тетяна з дітьми тікала з окупації під обстрілами. Її дідусь загинув. А діти під час вибухів вже самі біжать ховатись у кімнату без вікон  

Мені 29 років, я домогосподарка, в мене двоє діток, чоловік. Займаюся дітьми, не працювала, як пішла в декрет. Ми живемо у Миколаївській області, село Юр’ївка.

24 лютого мені зателефонувала мама, щоб я дітей не водила до школи та в садочок, сказала, що почалась війна. Чоловік був на заробітках за кордоном. Я довго повірити не могла, що це насправді - війна, а потім ми почули вибухи. Нас окупували 10 березня. Через два тижні я з дітьми та сестрою чоловіка виїхала з села. Це була колона з 11 машин. Нам давали зелений коридор, щоб ми могли виїхати.

Ми виїжджали полями: один чоловік знав дорогу через Кобзарці, й він нас вивіз до Миколаєва. Далі вже кожен їхав сам по собі.

Це було страшно: сама за кермом, окупанти стріляли. Ми встигли проїхати, а колону, яка виїжджала після нас, розстріляли.

Я з дітьми їздила за кордон. Ми повернулась додому через місяць після того, як звільнили Снігурівку. Вже майже чотири місяці я вдома.

Мої батьки залишились в окупації, їх перші місяці не випускали в бік Миколаєва. Тато востаннє їздив по харчі в Баштанку аж у квітні. Їх і в Херсон то випускали, то не випускали. Харчі вони трішки запасли – макарони, крупи, а от з ліками були проблеми. Зараз нас звільнили і мама отримувала гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ми вдячні за те, що нам допомагають пережити ці тяжкі часи.

Найстрашнішим серед цих усіх подій були обстріли. Діти вже знають, що робити: беруть подушки та ховаються туди, де немає вікон. Війна - це дуже страшно. У вересні снаряд прилетів біля родичів, та вбило мого дідуся. Хочеться, щоб скоріше це все скінчилось. Нас всіх розкидало, не можемо поїхати до бабусі, бо всюди заміновано.