Юлія Пащенко

«Коли русня бачила димок, туди стріляли»

Жили ми в селі Мирному Гуляйпільського району Запорізької області. Чоловік працював, все було добре. У нас троє дітей.

5 березня, коли проходила російська колона, у нас біля двору почалися стрільби. Ми сиділи в хаті, готували сніданок, а тут хлопці падали на підлогу, ховалися під матраци, чекали, поки пройдуть.

Світла не було. Ми прийшли в хату о сьомій вечора - переночувати, бо дітям у підвалі холодно спати. Першу ніч не дуже спали, бо стріляли. Боялись: десь щось стукне – вже страшно було. Здавалось, що вони заходять до нас.

Ми декілька днів були під обстрілами. Потім закінчилися повністю продукти, не було води, ні газу нічого, а дітки малесенькі, в підвалі вогко і холодно. У нас не було вибору - треба було тікати, бо росіяни зайшли в село, і якби ще на один день посиділи більше, ми б звідти не вийшли.

Коли ми вже уїхали, зять мій з сестрою там залишалися. То вони попросили в оцих руських дозволу поховати наших хлопців загиблих, бо вже вони півтора місяці лежали на сонці. Зять і хлопці з села поховали цих хлопців на кладовищі. Хлопці були із Західної України, тому що в них акцент. Ми з ними четвертого числа розмовляли, вони говорили: «Все буде добре, не хвилюйтесь, вони не зайдуть». Але на другий день окупанти зайшли – і хлопців не стало.

В нас не було ні їсти, ні пити. Ми пили воду там, де корів напували, там листя валялось, гниль. Проціджували воду, щоб можна хоч би пити. Не було ні газу, ні світла – нічого. Навіть в балонах газ закінчився. На вогнищі неможна було готувати, бо коли русня бачила димок, туди стріляли.

Нас виїжджало вісім чоловік: четверо дітей і четверо дорослих. Машина поламалась, хлопці пхали її, щоб виїхати, а ми сиділи тихенько. Кішку ми не встигли забрати, вона втекла, а собаку забрали. Чоловік їздив другий раз, хотів людей забрати, але їх не випустили, а собачка вже була в сусідньому селі.

Ми зараз у Магдалинівці Дніпропетровській області. Чоловіка тут друзі по роботі. Ми жили в школі спочатку, а потім чоловік знайшов роботу, і друзі знайшли будинок, але тимчасовий. Зараз шукаємо житло, бо діток багато, а взимку буде холодно.

Ми з чоловіком вступили в шлюб нарешті. За сім років стільки всього пережили, але собі поставили ціль, що війна закінчиться, і вже в стосунках законних я ще народжу сина.

Хочеться, щоб прямо зараз війна закінчилась. Я думаю, ще трішки залишилось. Хотілось, щоб до вересня.

Сподіваюсь, що наше майбутнє буде краще, ніж було. Будемо все робити для себе і допомагати іншим. Будемо всі триматись кучі, бо зараз всі не разом.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/