Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Олена Миколаївна Шарапанюк

"Коли розлучалася з дітьми, у мене сталася істерика"

переглядів: 109

Родина у мене велика - два синочки і лапочка дочка. Виїжджати не плануємо, тому що у мене і мама, і свекруха у такому поважному віці, що доводиться за ними приглядати. 

Без роботи дуже тяжко. Більшість підприємств виїхало. Добре, що один раз на місяць отримуємо гуманітарну допомогу, дають безкоштовний хліб. 

У 2014 році нас теж зачепила війна, але тоді підприємства не закривались, було легше, бо я мала роботу. Я працювала в Дружківці. Зараз набагато складніше. Ми тоді були молодшими, не відчули так сильно труднощі війни. 

Зранку 24 лютого всі спали, а потім почалися дзвінки з усіх боків: "Виїжджайте!". Ми сказали, що залишимось. Спочатку паніка була у всіх, потім заспокоїлись. Тут мій дім, я не хочу його покидати. Ми не хочемо бути в гостях. Вдома є тварини. Все це тримає. 

Довелося розлучитися з дітьми. Вони розкидані по всій Україні. Це певно найважче. Хвилюємося за них: як діти там, в інших містах. І дуже складно приймати невідомість: лягаєш спати і не знаєш що буде завтра. Прокинешся ти чи ні. 

Шокувало саме слово "війна". Цього достатньо. 

Приємні моменти - це коли діти приїжджають. Хоч якесь щастя. Вони роблять сюрпризи. Сидиш вдома, в городі колупаєшся, а тут заходять діти. У такий тяжкий час це найбільш цінно. 

Спочатку всі почали виїжджати, а потім магазини, аптеки повідчинялися. У магазинах усього достатньо, були б тільки гроші.

Тяжко звичайно. Ми втрачаємо родинні зв'язки. бачимося рідко Всі діти перебувають у різних куточках України, бачимося рідко. А я, як людина у віці, маю доглядати своїх батьків. Це - мій борг. Вони у такому віці, що з ними нікуди не поїдеш. 

Будемо дуже раді, коли закінчиться війна і ми доживемо до цих днів. Найголовніше - вижити. І щоб були всі поряд живими і здоровими. 

Психологічний стан складний. Коли розлучалася з дітьми, у мене була істерика. Добре, що мама була поряд, відпоювала мене пустирником. Довелося взяти себе в руки. Ніколи не думала, що так буде. 

Долаю стрес роботою. Я виготовляю іграшки, займаюсь шиттям. Машинка гуде, я не чую вибухів. Намагаюсь не зациклюватися на війни, бо це б морально вже вбило. Просто переключаюсь на роботу, прибирання, домашні клопоти. Зараз валянням захопилась, допомагаю людям. 

Люди кажуть, що війна затягнеться на роки, але надовго не хотілося б. Навпаки - хочеться щоб вона закінчилась якнайшвидше. Живу одним днем: прожила день - і добре. Я не бачу поки хорошого майбутнього.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Краматорськ 2014 2022 2023 Текст Історії мирних жінки чоловіки пенсіонери діти переїзд психологічні травми обстріли втрата роботи безпека та життєзабезпечення житло непродовольчі товари робота літні люди (60+) діти внутрішньо переміщені особи перший день війни їжа розлука з близькими
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій