«Коли оце все летить, коли гинуть люди, діти, наступає кінець світу»

Наша сім’я мешкала від діда-прадіда у селі Новомихайлівка, буквально за п’ять кілометрів від Мар’їнки. Мені 49 років. Все своє життя ми батьківський будинок розбудовували: велике подвір’я, город, прибудови, гараж, колодязь. 

Мар’їнку з 2014 року намагались утримати, бойові дії проходили через наше село. Ми виїхали з сім’єю,  батьки залишились там. Я зараз знаходжусь у Києві. Раз на три місяці навідувалась до батьків, відвозила їм ліки та продукти. Батько був після інсульту, мати – з переломом шийки стегна. 

Батько помер буквально на передодні війни, а мама залишалась ще там. Вона не хотіла виїжджати до останнього. Потім волонтери її вивезли до Курахова. Звідти її направили до Дніпра. А вже з Дніпра ми її забрали до себе у Київ. 

Ще коли мама там залишалась, то вже були прильоти на подвір’я і незначні пошкодження. Зараз там - суцільна руїна. Але ця територія залишається українською. Її утримують із останніх сил. Бої тривають кожен день. 

Ми весь час були у Києві, нікуди не виїжджали. Нам просто вже нікуди їхати. Тут теж постійні обстріли - це жахіття.  Коли оце все летить, коли гинуть люди, коли гинуть діти, наступає кінець світу. Це було дуже страшно і не припустимо. 

Наше життя змінилось повністю. Все почалось ще з 2014 року. Мій чоловік був учасником АТО. Донька хотіла бути лікарем, планувала вступати до Донецького медичного вузу. Але ми звідти виїхали, бо там було неможливо жили не лише фізично, а і через ідеологічні переконання. Дочка закінчила школу у Києві і вже Вступила до київського вузу.  

У мами досить складна ситуація. На сьогоднішній день людина, якій за 70, залишилась без житла, без свого майна - взагалі без нічого. У нас немає можливості навідати могилу батька. У цій ситуації мені маму дуже шкода. 

Моє майбутнє, майбутнє моєї дитини і всієї України я бачу в мирній, розвинутій, процвітаючій країні. Щоб усі люди були живі здорові. Щоб нарешті настав мир, щоб наша країна розвивалась, щоб народжувались діти.