«Коли наставали сутінки, розпочинався обстріл із «градів»

Сахненко Олена Максимівна, 15 років, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №17, м.Краматорськ

Есе «Один день»

Толерантність. Раніше я не розуміла цього слова і лише згодом дізналася, що воно означає: повага, прийняття і розуміння різних культур нашого світу.

Важливо розуміти, що толерантність - це не підкорення думці і поглядам інших, не покірне терпіння, а моральна позиція і психологічна готовність до позитивної взаємодії між людьми. Щоб досягти успіхів у власному житті, треба виховувати в собі толерантність, але при цьому зберігати свою думку і залишатися самим собою.

На мою думку, саме тому, що у багатьох дорослих не вистачило толерантності, у квітні 2014 року змінилося наше життя.

День видався теплим, сонце ніби обіймало прохожих своїми лагідними променями. Ніщо не віщувало біди.

І ніби грім посеред ясного неба в стару частину нашого міста увірвалися бронетранспортери з військовими. Життя в місті враз змінилось, ніби завмерло. Вулиці спустіли, а в очах перехожих читались біль, смуток та страх. Навіть на дитячих майданчиках діти враз подорослішали.

А в серці маленької восьмирічної дівчинки на довгий час закрався переляк після обідніх завивань сирен. Так для мене почалася війна. Завжди привітно розчинені двері рідної школи на деякий час зачинилися.

Страшне слово “війна” набуло нового значення. А страх все глибше закрадався своїми пазурами в дитяче серце. Над нашими будинками літали з грізним риком літаки та гелікоптери, а летіли вони так низько, що здавалося от-от доторкнуться до даху.

Коли наставали сутінки, розпочинався обстріл із "градів". Ми міцно заплющували очі і намагалися злитися з ліжком. А матуся, немов та лебідка, ставала на коліна перед нашим ліжком і, розкинувши руки, мов крила, прикривала мене і мого меншого братика руками.

Татусь, не зважаючи ні на що, кожного ранку ішов на завод за свій станок, і ніщо не видавало його хвилювання. І тільки враз чорне, як смола, волосся посивіло. Це видавало його внутрішній стан.

З того часу наш розпорядок дня змінився. У кранах перестала звично булькати вода, тому  зранку ми йшли до криниці по воду. У кожного була своя тара. Нам доводилося довго стояти в черзі. Люди терпляче очікували і якось ніби зріднилися: тихо перемовлялись та допомагали наливати один одному воду. Назад додому дорога чомусь здавалась довшою.

Одного дня мене нікому було вести до школи. Батько відпросився з роботи, і ми разом із ним ішли по дорозі, неначе по мінному полю. Здавалося, неначе зараз із неба полетять метеорити, і від землі не залишиться ні сліду.

У цей день уроки скінчились як звичайно, всі діти пішли до виходу. Я почула зі сторони дороги визг колес і гучний грохіт. Учителі стали закривати перед учнями двері, а ми, нічого не розуміючи, стояли в холі і дивились один на одного переляканими очима.

Ми зрозуміли, що трапилося щось жахливе. Коли нам дозволили вийти, на порозі мене чекав тато. Він міцно взяв мене за руку і повів через дорогу. На дорозі я побачила страшну картину: перевернутий БТР, сліди крові. Загинули молоді солдати.

З того часу я зрозуміла, що війна – це страх, сльози, розруха. Вона забирає найцінніше – людське життя. А ще війна на серці кожної людини, яка її пережила, залишає шрами.

Я, як ніхто, розумію, що значить мир. Це коли можна спокійно дійти до школи, спати, займатися улюбленими справами, милуватися природою, коли над твоєю головою літають лише мирні літаки і немає обстрілів. Я за мир у всьому світі, за толерантність та порозуміння!