«Коли люди чули гудіння літаків, починалася страшна паніка»

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Всі перебували у паніці, на роботу ніхто не пішов. Одразу кинулися купувати продукти. Читали новини, ніхто не розумів що відбувається. Чули вибухи, але до кінця не усвідомлювали, не хотіли вірити, що в Україну прийшла війна.

25 лютого ми ще залишалися у квартирі – жили ми на околиці, біля Азовського ринку. Потім я звернув увагу, що у нашому районі почали укріплюватися наші військові. Я подумав, що ми можемо першими зустріти ворога. Зібрав батьків, і разом вирішили виїжджати вглиб міста. Але ми трохи прорахувались. Приїхали до сестри батька на Правий берег ближче до Азовсталі, і першого березня прилетіла міна прямо під наш дім. Не довго думаючи, ми зібрали всіх рідних і поїхали в укриття на молокозавод. Там ми залишалися до 16 квітня.

У квітні ситуація у місті була більш спокійною, нас уже не так обстрілювали. Йшли обстріли здебільшого заводу Азовсталь. Ми майже щодня ходили на блокпост дізнаватися, чи є можливість виїхати з міста. Коли отримали відповідь, зібрались і двома машинами виїхали у Нікольське. Там записалися на чергу для проходження фільтрації. Але врешті знайшли людей, які нам сказали, що зможуть нас вивезти без фільтрації. Ми заплатили гроші і через велику кількість блокпостів путівцями виїхали до Бердянська. Там пробули п'ять днів.

Три дні ми намагалися виїхати до Запоріжжя. Перші два дні були невдалими – нас розвертали. Коли нас черговий раз розвернули, нам підказав якийсь чоловік, що є один маршрут, за яким люди зранку виїхали. Нам також пощастило. Дорога від Бердянська до Запоріжжя зайняла у нас вісім годин.

Попереду нас стояв чоловік, до нього також причепились – просили показати військовий квиток. Практично на всіх блокпостах роздягали, дивились татуювання, щоб не були збиті плечі, кісточки пальців на ногах і на руках, ставили провокаційні запитання.

Після останнього блокпосту почалася сіра зона. Ми їхали зі швидкістю 140 кілометрів на годину, а посеред дороги були розкидані міни. Їхати треба було дуже акуратно. Нам вдалося через Оріхів виїхати на Запоріжжя. Там волонтери нас привели у дитсадок, де ми переночували. Далі ми подорожували Україною. Були на заході, а тепер знаходимось в Одесі. Я вчусь і працюю програмістом.

Коли ми виходили з укриття подихати повітрям і чули гудіння літаків, починалася паніка, люди забігали знову у бомбосховище, розштовхували один одного. В такі моменти складно зрозуміти – чи встигнеш сховатися і вижити, чи ні.  

Віримо у ЗСУ, віримо у нашого головнокомандувача. Сподіваємось, що влітку війна закінчиться. Планую залишитися в Україні, а в Маріуполь навіть після деокупації я ще протягом п’яти-десяти років не повернусь. Дивитися на ці руїни, згадувати скільки всього там пережив, мені не дуже хочеться.