Голоси Мирних — «Коли бомбили Східний, ми молилися та плакали»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 66
Оксана Луценко
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Коли бомбили Східний, ми молилися та плакали»

Під час обстрілу Маріуполя постраждав їхній район. Вони з чоловіком і дитиною вирішили змінити квартиру.
Жінка не любить згадувати про цей день, бо той обстріл змінив життя багатьох.

Війна – це біда, страх, горе. Горе для всіх. Я на роботі стикаюся з переселенцями. Чую дуже багато історій, які не можна не пронести через себе. Хочеться допомогти цим людям. Усі просять, щоб це скоріше все закінчилося. Старих людей шкода, дуже шкода. Вони віддавали життя за мирне небо, а тепер живуть і бачать це.

Ми все життя прожили в Маріуполі, але раніше жили на Східному. До війни. Це було звичайне життя, життя без страху.

Я закінчила університет, влаштувалася на роботу на Лівий берег. Вийшла заміж, завагітніла – і тут трапилося таке горе в Україні. 

«Брат писав: «Я вас люблю, може, ми вже не побачимося»

У мене родичі з Дебальцевого. Вони телефонували, розповідали, як бомблять будинки. Тоді ми почали дійсно переживати. Ми проживали кожен день з ними – те, що в них відбувалося, ми відчували на собі.

Мій двоюрідний брат служив. Переживали за нього. Він писав листи: «Мамо, тату, дружино, дитино, я вас люблю, може, ми вже не побачимося». Він повернувся, усе добре, слава Богу, але це було так страшно. Ось тоді вперше ми усвідомили, що відбувається в Україні.

Коли в січні почали бомбити Східний, було дуже страшно. Тому ми вирішили кинути все й переїхати зі своєї квартири в орендовану. Ми потім продали нашу квартиру, тому що повертатися в те важке місце не хотілося. Навіть зараз, якщо проїжджаєш повз або чуєш про нього, погані відчуття та спогади.  

Переживала не за себе. Просто хотілося зустрітися з дитиною й не боятися спати. Не боятися, що будуть проблеми зі здоров'ям від стресу, який ти переносиш.

У день обстрілу Східного я була на роботі, якраз моя зміна була. Я прийшла з раннього ранку, а дівчинка, яка теж жила на Східному, приїхала в обід. Ну, природно, яка може бути робота? Сльози-шмарклі, всі бояться. І невідомість. Як ти доїдеш, що буде далі? Хто залишиться в живих? Весь час слухаєш і читаєш новини. Був страх. І, як пелена, коли це все бачиш – кров, уламки, розруха.

«Хочеться жити, як раніше – весілля, салюти»

Ми не відразу туди повернулися. Наша бабуся в іншому районі живе, і ми поїхали до неї додому.  Страшно було повертатися. Кинули квартиру тоді, швидко знайшли нове житло. Добре, що в нас була така можливість, а люди деякі так і залишилися там жити. 

Добре, що всі ми були на роботі, нас це не зачепило, слава Богу.

Молилися, плакали. Не очікуєш, що саме тебе це торкнеться. Це величезний стрес.  

Війна – це біда, страх, горе. Горе для всіх. Я на роботі стикаюся з переселенцями. Чую дуже багато історій, які не можна не пронести через себе. Хочеться допомогти цим людям. Усі просять, щоб це скоріше все закінчилося. Старих людей шкода, дуже шкода. Вони віддавали життя за мирне небо, а тепер живуть і бачать це.

Хочеться жити, як раніше – весілля, салюти. Зараз, коли якийсь шум, грім, боїшся і думаєш: що це? Стріляють – не стріляють?

Мрію про мир, як усі. Хочу, щоб можна було поїхати кудись на природу, як раніше їздили, і не боятися кудись наступити не туди. Щоб усі були здорові. Не хочеться, щоб дитина відчувала страх, щоб бачила все те, що ми пережили.  

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій