Мельнечук Тарас, 10-а клас, Чернівецький ліцей №17 "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання — Пінтяк Яна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Вона назавжди закарбувалася в моєму серці, відколи увірвалася в наш дім ще десять років тому. На той час я, шестирічний хлопчина, і не здогадувався, наскільки зміниться моє життя. У колись веселій та сповненій сміхом оселі стало враз тихо й підозріло сумно… Ми навіть говорити почали тихіше, наче боялися сполохати щастя…

Наплічник, берці, фото, де ми разом, – ось і все, що взяв мій тато на війну… Батько став на захист країни, а в маминих очах назавжди оселився смуток. 

В одну мить кудись зникло моє безтурботне дитинство, сповнене радості та спокою. Натомість настало життя в режимі «очікування», але з вірою в краще. Вечорами мама смутно дивилася на фото тата, тримаючи телефон, очікуючи такого довгожданого дзвінка чи смс з коротким «4.5.0». А потім вона ніжно обіймала мене, а я розумів: усе добре, він живий!

У шкільному портфелі разом із зошитами та підручниками я носив історії в коміксах «Кіборги», бо ж дуже пишався татом та його побратимами. Я був упевнений у тому, що ці мужні й безстрашні воїни зроблять усе можливе, щоб лихо відступило від нашої землі.

Та минули роки… І мої сподівання розвіялись, мов туман, коли клята війна забрала життя близької людини. Біль і розпач від втрати змусили мене подивитися на світ іншими очима, переосмислити багато речей…

Цінувати кожну мить, берегти дорогих серцю людей, бути стійким у подоланні труднощів – ось мої життєві орієнтири сьогодні.

Не дозволю війні перекреслити всі мої мрії! Я хочу жити в кращому світі! Надія є, поки мій тато тримає небо над Україною!