Студентка з Херсону – про життя в окупованому місті, допомогу волонтерів та календар з «особливим роком»

Повномасштабне вторгнення я зустріла вдома, у Херсоні. Близько сьомої ранку тато зайшов до кімнати, де ще відпочивали ми з мамою, зі словами: «Ну все, приїхали, війна почалася». 

До останнього я не вірила, що таке трапиться, але клуб диму зі славнозвісної у майбутньому Чорнобаївки змусив переконатися у реальності нападу. Увесь ранок 24 лютого був сумбурний, проведений у складанні найважливіших речей, продумуванні наступних кроків і повному нерозумінні, що буде завтра.

Під час перегляду новин з інших українських міст я розуміла, що з труднощами ще не стикалася. Дякувати Богу, всі можливі великі негаразди обійшли нас стороною.

Шокувало найбільше, і досі шокує поводження окупантів на нашій землі і їх думка про те, що вони можуть розпоряджатись чужими життями. Міста-герої — це рана на серці кожного українця.

Аграрний Херсонський край не дав відчути нестачі продуктів, особливо овочів. Борщовий набір був постійно, а без ковбаси й інших таких видів продуктів, з поставкою яких були проблеми, як виявилося, можна чудово прожити.

Складна ситуація була з ліками, адже в перші тижні люди розкупили ті запаси, які були в аптеках. Надалі окупанти завезли кримські (і не тільки) ліки, але очевидно, що їхня якість ніяк не стоїть поруч із нашими. Завдяки відчайдушним волонтерам можна було отримати необхідні препарати.

У перший місяць війни ми переїхали до дідуся, аби триматися разом. Після нашого виїзду дідусь залишився сам у Херсоні. Підтримувати з ним зв’язок важко, але можливо. 

Дякую Богу за те, що весь цей складний період вся наша сім'я була разом.

На початку окупації херсонці заявили всьому світові, що Херсон — це Україна.

Зворушила підтримка блогерів та відомих людей, яким небайдужа доля окупованого міста.

Із особистих ситуацій вразив момент, коли у черзі за продуктами мені, двадцятирічній дівчині, стало погано, а всі жіночки поважного віку, що стояли в черзі, почали допомагати: хтось дав води, якась жінка махала віялом для прохолоди, а ще одна навіть поділилася валідолом із власних запасів. Пам'ятатиму цей випадок і дякуватиму своїм рятівницям до кінця життя.

Роботи зараз не маю, але не мала її й до війни. Інколи брала замовлення за спеціальністю, але це було не часто. За результатами останньої сесії стипендію, на жаль, втратила.

Є річ, яка нагадує про те, що ми повернемося додому. Я змогла взяти з собою двох іграшкових собачок. А ще на столі стоїть календар «Твій особливий рік», який завмер із датою нашого виїзду з окупації. Є надія, що я ще зможу скористатися ним і поставити в календарі дату повернення, 2022 року.