Мені 47 років. Я жила в Маріуполі. Працювала у відділі державної реєстрації актів цивільного стану. 24 лютого дізналася від колег про початок війни і того ж дня виїхала з меншою донькою в село Малоянисоль Нікольського району. Старша донька була в Києві. 

Ми потрапили в окупацію. Жили без газу і зв’язку. Щоправда, не зіткнулися з такими жахіттями, які пережили люди в Маріуполі. Нам привозили гуманітарну допомогу. 

З ночі до ранку кружляли літаки і скидали бомби на Маріуполь. У нас люстри розгойдувалися й двері відчинялися, хоча ми знаходилися за десять кілометрів від міста. Також чули, як випускали снаряди з кораблів і бачили, як горів завод Азовсталь. 

Я з донькою виїхала з окупації 28 квітня. До цього намагалися кілька разів, але окупанти не випускали нас. Довелося заплатити їм. Отримавши хабаря, одразу пропустили. Ми взяли з собою ще жінку й дівчину з села. Батьки залишилися в Малоянисолі, бо у них господарство. 

Зараз ми мешкаємо в Києві. Винаймаємо квартиру. Мені важко звикнути до нового місця проживання. Я не працюю. Кошти закінчуються. Отримуємо соціальні виплати, але лише на них не прожити.

Ходжу в ЯМаріуполь і до церкви. Спілкування з людьми відволікає. Приділяю більше часу дитині. Щоранку спілкуюся з батьками. Працюю над собою, викорінюю агресію. Раніше не звертала на це уваги - поводилася, як хотіла, та війна змінила мене. 

Я була у Греції, але на батьківщині почуваюся краще. Тут інші люди. Навіть незнайомці здаються рідними й близькими. Своє майбутнє бачу тільки в Україні. Перемога буде за нами. Наша держава росіянам не по зубах. Тільки шкода, що гинуть найкращі й найсміливіші чоловіки, які мали б продовжувати рід. Наші бійці – воїни світла. Заради них Україна повинна розквітнути.