«Кожен день думаєш, як би не було гірше»

Вугледар влітку 2014 року страждав від нестачі води, повз міста ходили колони військової техніки. Жителі відчували поштовхи після вибухів у своїх квартирах.

У 2014 році ми почули, що в Донецьку почалися якісь незрозумілі дії. Було дуже страшно, тому що перебуваємо поруч. Досі нічого не зрозуміло і дуже хочеться, щоб усі жили мирно.

Мені доводилося чути і навіть бачити заграви від вибухів, навіть у квартирі їх було чутно. Одного ранку телевізор, що стояв на тумбочці, почав тремтіти від вибухів.

А ще у мене є дача. І коли я там була, йшла колона техніки, був стовп пилу, було страшно так, що я навіть сховалася в сарай.

Звичайно, я могла виїхати куди-небудь в село, подалі від усього цього, але ми весь час жили в місті. У нас у Вугледарі дуже довго не було води, навіть в магазинах. У кого був транспорт – той їхав і набирав воду. Я носила воду баклажками до квартири.

Зараз ситуація не особливо краща. Немає відчуття безпеки, тому що кожен день думаєш: як би не було гірше. Аби було здоров'я і спокій, аби не було таких страшних дій ніде, по всій землі. Тому що це страшно. Я жила сама, син був не зі мною. Я потихеньку справлялася, тому що знала, що іншим ще важче.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/