Пономаренко Вікторія, вчителька української мови та літератури Краматорської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 31

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Любов до малювання – частина мого життя. У палітрі завжди змішувала яскраві фарби, насичуючи ними свої дні.

Лютий уже збирався зустрітися з весною. Повітря майже дихало теплом, але в ньому чомусь не відчувалося тієї звичної легкості. Воно було важким, ніби поглинало все навколо, схоже на небо, затягнене величезними сніговими хмари. Відчуття постійної тривоги не давало спокою, що дуже дратувало зранку. Уже через тиждень березень, як завжди, милував би мене свіжістю першої зелені та охопив би приємними весняними клопотами. Потім квітень чарував би розмаїттям барв та вабив би новими відкриттями, а травень вітав би солов’їним співом та летів би назустріч моїм мріям. Ця весна для нашої родини була довгоочікуваною. Але цій порі судилося не так настати.

Ранок. Усе місто ще спало. Замість звичної ніжної тиші та гри кольорових зайчиків мене розбудив вибух. Наснився страшний сон? Ні, це була жахлива реальність ХХІ століття. Але слово «війна», що заполонило весь простір, ніяк не хотіло асоціюватися з ранком, який навіть у фантастичному оповіданні «Усмішка» Рея Бредбері символізує надію на краще та віру в майбутнє. Згадались одразу всі світлі, ніжні та барвисті слова, які мої учні вибрали символами року для себе. Як таке може бути, щоб одне слово перекреслило раптом усі інші, залишивши їх лише спогадами щасливого минулого?

Дуже швидко світлі слова витіснялися з мого життя, а замість них з’являлися такі, як страх, обурення, моторошні новини, сумніви… Найважче було прийняти правильне рішення. Досі не впевнена, чи правильним воно було.

Але ніколи не думала, що вокзал може асоціюватися з чимось іншим, ніж подорожі. За одну мить по-весняному сонячний день, увібравши всі відтінки червоного та сірого, залишив чорний слід на пероні.

Так 8 квітня 2022 року обірвало життя багатьох людей, які хотіли втекти від війни евакуаційним потягом, але для мене – це другий день народження. 

Із цього моменту життя поділилося навпіл. Ти ніби фенікс, відроджений із попелу, але не можеш тепер літати, бо картини пекла назавжди закарбувалися у твоїй пам’яті.

А далі довга дорога в нікуди. Нові люди, нові життєві історії, покалічені війною душі вимушених переселенців. 

І ти – частинка цього безумного світу пітьми, яка тягнеться до сонячного теплого промінчика.

Ти – ніби зів’яла пелюстка, відірвана безжалісним поривом вітру і занесена далеко від рідної квітки.

Любов до малювання – і зараз частина мого життя, але моя палітра сьогодні не радує око яскравими кольорами, бо позаду тисяча днів війни, а попереду невідомість. Лише пам’ять зберігає яскраві барви мирного минулого.