«Як я хочу спокійно вийти у двір, пройтися вулицею і не боятися нічого»

Я все життя працювала на залізниці стрілочницею, потім оглядачем. У мене двоє дітей, син та донька, а тепер двоє онуків. Все нормально було, заробила собі та дітям трикімнатну квартиру, яку розбомбили. А зараз у мене хвороба Паркінсона, всю трусить.

Дуже добре пам'ятаю початок війни, коли бомба впала на підстанцію, а друга бомба – на житлову вулицю. Тоді загинуло багато мирних мешканців.

Ми ховалися у підвалі у своєму будинку. Власними силами звели собі триповерховий будинок, а внизу, у підвалі зробили спеціальні відсіки. Там ми й перебували у чотирнадцятому та п'ятнадцятому роках. Ми там сиділи і трусилися. Все-таки ми мирні люди, я за все життя жодного разу не бачила ні пістолета, ні автомата.

У нас просто біля будинку повбивало. Чоловік вийшов із під'їзду набрати води додому (у нас у 2014 році не було ні води, ні світла). Десь снаряд прилетів, і вбили Мишку Світличного. Стріляли так, що ми думали, і в підвалах не збережемося. Була зима холодина така, що страх. У підвалі всі були: і сусіди, і люди з вулиці, і моя родина.

Я отримувала продуктову допомогу лише від Фонду Ріната Ахметова. Більше нічого я не отримувала.

Багато хто поїхав, дехто помер. Багато квартир вільних, а в п'ятиповерхівці взагалі мало людей залишилося. Приїдуть, подивляться, а відновлювати нема чого.

Мрію, щоб повернулися роки миру та щастя. Ой, якби хтось знав, як я хочу мирного неба над головою, спокійно вийти на подвір'я, спокійно пройтися вулицею, щоб не боятися нічого, щоб було, як раніше. Нехай гірше, нехай зарплати невеликі, але аби спокійно було…