Петро Яновський

«Щойно починаю говорити про війну – відразу сльози течуть»

У нас є підвал, де ми ховаємося від бомбардування. Перекриття в тріщинах, але це однаково найнадійніше місце, яке рятувало нас не раз. У нас на випадок обстрілу тут усе готово: дошки, пара ковдр, вода. Згадуємо, як у нас на очах гинули люди й руйнувалися будинки. Сюди летіло весь час, було страшно.

Діти мої живуть за десять кілометрів звідси, але на непідконтрольній території. А це означає, що їхати їм до мене треба в об'їзд, через блокпости, тобто добу в дорозі. У моєї дружини Лідії теж був син, але у 28 років хлопця забрала хвороба.

Я колишній шахтар, робота була пекельна, але на самопочуття ніколи не скаржився. Війна забрала здоров'я, серце почало боліти, психіка порушена. Щойно починаю говорити про війну – відразу сльози течуть. У Лідії виявили діабет. Якщо у неї нервовий стрес, то руки й ноги трусяться – вона падає, а я не можу нічого зробити. .

Ця війна забрала по 10-15 років нашого життя. Від переживань, що нам дісталися, ми стали старі всі. Ми не впізнаємо знайомих, і вони нас не впізнають. Ось так ми змінилися.

Ми економимо на всьому, пенсію витрачаємо на таблетки. Насилу вистачає грошей, щоб опалити будинок, адже за зиму йдуть тонни вугілля. Ми хотіли відсвяткувати 10-річчя нашого спільного життя, але через обстріли наші друзі та рідні не змогли до нас приїхати.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/