Мені 35 років. У мене двоє дітей, їм одинадцять і шість років. Мешкаємо в Нікопольському районі, чоловік служить.

Перший день війни був жахливий. Я пішла на роботу в дитячий садочок, і там ми колективом вирішували, що робити. Ми були всі в шоці. В перший же день зателефонували чоловіку з військкомату. Він пішов. Я цілий день плакала.

Влітку, як Каховське водосховище обміліло, ми були без води. У нас зараз є тільки технічна. Чекаємо, коли нам проведуть воду з Дніпра.

Усе шокує. Кожен день чуємо вибухи. Це жахливо, і діти все знають. Це шок для всіх.

Ми виїхали, коли дуже обстрілювали. Тепер катаємося туди-сюди. Дім є дім, тому повертаємося. Ми перший раз виїхали в Польщу на потягу безкоштовному. Там побули і вирішили повернутися. Потім почали нас обстрілювати, і ми виїхали своїм ходом в місто Дніпро. Мабуть, психологічні проблеми є, але заспокоюємо себе.

Майбутнє уявляю собі гарним, з миром, щоб війна закінчилася. Щоб країна розквітала, і люди себе відчували в безпеці.