Пазущан Андрій, 16 років
Ізюмський ліцей №10 Ізюмської міської ради, 11 клас
Вчителька, що надихнула на написання есе - Надточа Інна Вікторівна
Війна... Яке ж страшне це слово, скільки болісних та трагічних спогадів воно викликає. До війни моє життя було щасливим. Я жив у своєму рідному та прекрасному місті Ізюмі разом з мамою та бабусею і дідусем. Я вчився у школі та мріяв про майбутнє. У мене було багато планів. Але, нажаль, двадцять четвертого лютого моє життя та життя мільйонів українців повністю і назавжди змінилося.
Зранку цього дня я, як і завжди, хотів піти до школи, напередодні готувався до уроків. Але цьому не судилося статися. О шостій годині ранку двадцять четвертого лютого наша вчителька написала нам у Вайбері, щоб до школи ми не приходили. Повідомлення було зі знаками оклику. Воно і досі стоїть у мене перед очима.
Я тоді взагалі спочатку не зрозумів, що ж відбувається. Була повна розгубленість. А потім через годину моїй мамі зателефонувала моя хрещена. Вона живе у Харкові. Саме від хрещеної ми і дізнались страшну новину про те, що у нашій країні почалась війна.
Ми не могли у це повірити. Але потім бабуся увімкнула телевізор, а там на усіх каналах були одні й ті ж самі новини. У новинах розповідали, що росія напала на Україну, що ворог нещадно обстрілює ракетами мирні українські міста: Харків, Київ, Одесу, Миколаїв, Херсон та багато інших українських міст.
Ми з родиною дивились ці страшні новини і в ці моменти я відчував сильну тривогу, розгубленість, безпорадність. Велике занепокоєння наростало з кожною хвилиною. Що робити? Куди бігти? Я тоді помітив, що навіть дорослі були налякані, розгублені, хоча намагались щосили не показувати своїх емоцій.
Мама заспокоювала мене, обіймала і говорила мені, що все буде добре, що увесь цей жах скоро закінчиться. І я їй вірив, адже ми живемо у двадцять першому столітті і хтось повинен був усе це зупинити. Як же так?! Чому гинуть ні в чому не винні люди, діти? За що наша рідна Україна так сильно страждає??? Хотілося кричати від безпорадності та душевного болю.
Особливо страшно було на початку березня, коли ворог почав скидати бомби на наш Ізюм. Неможливо ніякими словами передати, який жах відчувала моя сім'я та ще багато мирних жителів тоді, коли ми щосили та чимдуж бігли в укриття. Ми так тоді боялись, щоб бомба не впала на наш будинок. Це такий страшний та гучний звук, коли в небі прямо над головою летить цей клятий винищувач. Він не забудеться ніколи. Навіть зараз я іноді здригаюсь, коли наді мною пролітає літак.
Я все життя буду пам'ятати , як ми з мамою, дідусем та бабусею ховались в укритті разом з нашими сусідами. У сусідів є великий погріб, саме там ми всі і сиділи у ту страшну березневу ніч, коли ворог люто обстрілював наш Ізюм. Тоді був довгий та жахливий обстріл. Рашисти гатили по місту, мабуть, з усієї можливої зброї. Але ми з сусідами трималися разом, молилися.
Після тієї адської ночі ми думали, що ось ранком вийдемо з укриття і, мабуть, уже нічого не буде навкруги. Але наші будинки, дякувати Богу, вціліли. Ми з нашими дорогими сусідами обіймалися і плакали. Ми вижили після такого жаху... В той момент я зрозумів назавжди, що найголовніша цінність, яка є у людини - це власне життя та життя близьких, рідних людей.
Газу і світла тоді вже не було. Кляті орки! Вони "звільнили" нас від нормального життя та від цивілізації. Телефонний зв'язок теж зник. Але ми українці, ми сильні. У нашій хаті збереглася старенька прабабусина піч. Ми з мамою носили дрова. На печі ми з сім'єю готували їсти і завдяки цій же печі у хаті було тепло. Надворі ж була рання весна і навіть йшов сніг, ще були морози. Ми з усіма сусідами, які залишились на нашій вулиці, стали як одна велика родина, допомагали одне одному чим могли. Ми мужньо тримались.
Потім рашисти зайшли у наше місто. Почались жахливі місяці окупації, які я згадую з великим болем у душі. Всі люди нашого міста і всієї України ненавидять ворога і будуть ненавидіти ще протягом багатьох поколінь. Ми ніколи не забудемо цієї війни, ніколи не пробачимо!
У ті дні і місяці окупації постійно були вибухи навколо та звідусіль. Від цих вибухів здригався наш дім. На вулицях міста лежали мертві люди. Ці прокляті орки знищили вісімдесят відсотків нашого мирного містечка. Ворог обстрілював навіть церкви.
Бабуся з дідусем умовляли нас з мамою виїхати з міста. Але мама не могла покинути своїх батьків, адже вона їх дуже любить. Але мене мама теж любить понад усе на світі. І їй тоді було страшенно важко, адже потрібно було рятувати свого сина. Самі ж бабуся з дідусем ніяк не хотіли від'їздити з Ізюму, попри все не хотіли залишати свій дім. Пам'ятаю, як мама плакала і вмовляла дідуся з бабусею втікати від війни, рятувати життя. Але ці вмовляння, нажаль, були марними. І ми все ще тоді залишалися вдома з вірою в те, що наше місто скоро буде звільнено.
Тягнулись нескінченні дні окупації. Інколи вдавалося зарядити батарейки від сусідського генератора та послухати новини по радіо, зловивши українську хвилю. І це була тоді така радість. Особливо було радісно слухати, як наші ЗСУ поступово звільняють українські міста від ворога, знищують рашистів та їхню техніку. Ці новини були для нашої сім'ї як світло в кінці тунелю. І ми дуже вірили, що зовсім скоро і наш Ізюм буде вільний.
Ось так ми з мамою, бабусею, дідусем та сусідами прожили перші три нескінченні місяці окупації. Ми завжди трималися разом та переносили всі жахіття війни.
Прямо біля школи стояли танки, а над ними кружляв гвинтокрил. Дорога біля школи повністю розбита танками. Я подумав тоді: "Що ж це за армія така? Чому вона заселяється у школі та воює проти людей, проти жінок і дітей?" Ні. Це не друга армія світу, а просто якісь мародери та боягузи, які прикриваються людьми, як живим щитом.
На початку червня 2022-го року нам з мамою вдалося виїхати з Ізюму. Мама так і не змогла вмовити дідуся та бабусю поїхати разом з нами. Бабуся тоді сказала, що перемоги вони дочекаються тільки вдома, на своїй землі.
Нам було дуже важко покидати рідний дім. Мама плакала майже весь час. Але тоді вона сказала мені, що дуже мене любить і повинна рятувати мене заради мого майбутнього. Це було найважче рішення у житті моєї матері. Адже вона мусила залишити своїх батьків в окупованому місті. Це надзвичайно страшно.
Так ми і поїхали з мамою удвох, можна сказати в повну невідомість. Ми проїхали майже пів Європи. Зустріли багато добрих людей, які нам допомагали. Так доля привела нас до Бельгії. Ми знайшли прихисток у цій незнаній для нас раніше чудовій країні.
Спочатку ми жили у центрі для біженців у Брюсселі, а потім нас прийняла до себе дуже хороша бельгійська родина. Нам допомагали абсолютно чужі люди, іноземці. Ми і до цього часу все ще живемо у Бельгії, у невеличкому містечку Віелсбеке.
Довгих три місяці не було зв'язку з рідним Ізюмом, ми з мамою дуже сильно переживали за бабусю та дідуся. І які ж ми були щасливі у той день, коли наша українська армія звільнила наше рідне місто. Це сталося 10 вересня 2022 року. Ми з мамою нарешті за довгий час змогли додзвонитися додому.
Я дуже вдячний Бельгії та бельгійцям за все те добро і допомогу, які вони дають українцям. Я також дякую цій європейській країні за те, що у мене є можливість закінчувати рідну школу онлайн разом зі своїм українським класом. Я зустрів багато нових друзів з різних міст України.
Моя мама розповідає бельгійцям про війну. Вона вивчає нову для нас нідерландську мову. Я теж намагаюся потроху вивчати нову мову. А нещодавно мама розповідала мені про одного бельгійця, який вивчає нашу українську мову та допомагає українцям. І це так приємно. Нам добре живеться у Бельгії, але понад усе на світі я мрію повернутись в Україну. Там мій дім, мї рідні, моє все…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.