Війна змінила все життя. До війни діти ходили в школу, спілкувалися з однолітками. Зараз майже всі друзі виїхали. Мій старший син трохи сором'язливий. Майже всі дні сидить вдома. А війна, на жаль, триває. Я дуже переживаю за нього. Ще його батько з перших днів пішов служити добровольцем. Сину вже 15 років і він чудово усвідомлює ризики. Він став дуже замкнутий. І я не знаю як допомогти.

Уночі з 23.02 на 24.02 моєму синові робили операцію. Він прийшов до тями о першій годині ночі. Ми зітхнули з полегшенням. Але вже о п'ятій нас почали бомбити. Діти самі дізналися про початок війни, а ми намагалися зберегти спокій, щоб у них не було паніки. Майже вдавалося. Вдень ми виїжджали з лікарні. Лікарі були дуже уважні. 

Я запам'ятала, як ми стоїмо з сином, а лікар нас проводжає до сходів і каже, що щойно поступила перша дитина, яка була поранена в цій війні 

хлопчик, 14 років, уламкові поранення.

Ми не знали куди їхати. Гуртожиток, в який ми пізніше заселилися, знайшли випадково. А спочатку було дуже страшно покидати свій дім. Але російські війська стояли за 6 км від нас, тож ми не мали вибору. Перші три доби жили в дуже поганих умовах. 

Не було нічого. Їжу їли миші та криси. Туалету і душу там не було зовсім. Було дуже холодно. Наш кіт почав плакати. 

До цього ми не бачили жодного разу, щоб він плакав. Ми намагалися більше гуляти.

Я можу віддати до музею шеврон мого чоловіка,

який був і під Бахмутом, і в Запорізькій області, в Сумській області, а зараз боронить Харківську.