Нам на роботі сказали йти додому, бо війна. Всі повтікали з роботи, хто куди. Ми сиділи місяць у підвалі: мама, тато, діти. Їжі нормальної не було, магазини зачинилися. Ми їли всухом’ятку. Води теж не було. Нічого не працювало.

Нас онук машиною вивіз. Дорога була довга, але не скажу, що були якісь складнощі. Ми виїхали в Запорізьку область у село, тут і проживаємо. Я вже прожила чимало, тож за себе не переживаю. Мені за дітей страшно, за онуків.

Нехай би війна ще вчора закінчилася, бо вже неможливо так жити.