Мені 72 роки. Маю чоловіка, двох доньок і сина. Ми жили в Маріуполі, у районі Черемушки. Ми з чоловіком – у своїй квартирі, доньки – у своїх. Син – у власному будинку. Через війну доньки і ми з чоловіком залишилися без житла.
Зранку 24 лютого ми почули вибухи з боку Східного мікрорайону. Увімкнули телевізор і дізналися, що росія напала на Україну. Ми до останнього не могли повірити в це, тому не запаслися продуктами.
Доньки зі своїми дітьми виїхали сімнадцятого березня, а ми терпіли до двадцять дев’ятого. А потім загорівся будинок моєї доньки, а у будинку сина вилетіли вікна й дах підняло. Їжа закінчилася. Води не було. Це стало останньою краплею.
Шокували безперервні обстріли. Люди гинули. Їх хоронили під під’їздами. У нашому дворі, на клумбах, було поховано чотири людини.
Ми з чоловіком виїхали на евакуаційному автобусі. Усю дорогу стояли, змучилися. У Запоріжжі нас дуже добре зустріли. Волонтери прийняли у дитсадку, нагодували. Ми помилися, спали на чистій білизні. Ми відчули турботу.
Зараз мешкаємо з донькою і трьома її дітьми в Калуському районі Івано-Франківської області. Старша донька живе в сусідньому селі. Ми сплачуємо тільки за комунальні послуги. Отримуємо допомогу від центру ЯМаріуполь і селищної ради.
Душа тягнеться в Маріуполь. Там залишився син з онуками. А повертатися нікуди, бо наші будинки зрівняли із землею.
Хочеться, щоб вона закінчилася якнайшвидше. Я думаю, що це має статися до вересня. У листопаді сину виповниться п’ятдесят років. Сподіваюся, що ми відсвяткуємо його день народження в українському Маріуполі.
