Ігор Анатолійович не виїжджає з Гуляйполя попри обстріли. Небагатьох мешканців, які залишились, підтримували гуманітаркою, поки лінія фронту не наблизилась майже впритул до селища

Мені 59 років, я маю інвалідність. Живу в Гуляйполі. 

Розпочалося все 24 лютого з обіду. Мої знайомі виїхали до Києва, і їм на пів дороги сказали, що його бомблять. Так вони там і залишилися - ми зідзвонюємося. 

У нас тут все розбили: води немає, газу немає, світла немає, їсти готуємо на буржуйках: я і собачкам готую, і собі. З продуктів ми хліб купляємо. Спочатку давали все, всього хватало. У Фонді Ріната Ахметова молодці: і дітям допомагали, і старикам. Дякую за те, що допомагали. А зараз до нас їздити вже небезпечно, і гуманітарки - нуль. Так що вже не дуже весело.

Ми близько від передової - це вже дуже напрягає, нервів вже немає ніяких. От навіть зараз снаряди рвуться.

Я нікуди не виїжджав - немає за що їхати. Я інвалід, працювати не можу, а за квартиру потрібно десь платити.

В мене на вулиці залишилось всього троє людей. Ми думаємо, що ось перезимуємо, а з весни підсохне - і наші хлопці дадуть прикурити окупантам. У нас такі надії.