Історії, які ви нам довірили
З першими відгомонами війни довелося зустрітися ще у квітні 2014 року. Я тоді лежав у лікарні в Харцизьку. До нас привезли хлопців. Вони їхали в машині. Їх обстріляли невідомі.
Війна – це божевілля, горе, холод, розруха, страх, паніка. Це те, що не мало статися з нами.
Найгарячіші події розгорнулися трохи пізніше. Адже Харцизьк від Іловайська розташований всього за 20 кілометрів.
Ми на собі відчули всі загострення, які були пов'язані з Іловайським котлом.
Запам'яталося 24 серпня 2014-го – День незалежності України. У нас над головами літали кулі, скло у вікнах деренчало від вибухів снарядів. Цілий день гриміло без упину.
Про що думають і говорять люди, які постійно проживають у зоні бойових дій?
Люди хочуть миру та стабільності.
Найважче випробування – не знати, що з твоїми рідними, коли поруч стріляють, коли немає зв'язку…
Моя сім'я – я і дружина Ірина, син Владислав 23 років. Ми з дружиною прожили багато років у Нижній Кринці, це невелике селище біля Харцизька. Там жили наші батьки.
Мама й батько дружини – інваліди, які потребували постійного догляду. Їздити своєю машиною до них не було можливості – тоді ввели спеціальні перепустки, яких ми не мали. Та й це був великий ризик, адже дорога туди перебувала під обстрілом, на блокпостах не пропускали.
Але одного дня вдалося умовити таксиста звозити туди дружину. Я не міг туди додзвонитися. Вона не телефонувала день, два… На третій я вже не витримав, завів свою машину та вирішив їхати без перепустки на свій страх і ризик. Майже на виїзді з міста дружина додзвонилася, сказала, що всі живі, а через брак світла розрядився телефон, тільки зараз змогли увімкнути генератори та зарядити його.
Важко все це згадувати й не передати тих відчуттів, які мене переповнювали. Тільки восени насилу вдалося перевезти батьків дружини до нас додому.
У перші числа вересня настало тимчасове затишшя. За 20 хвилин ходьби від дому ми мали дачу. І їсти треба було щось, і шкода урожай, посаджений навесні, тому ми з дружиною вирішили: поки затишшя збігати накопати картоплі.
Пам'ятаю, коли вже справа добігала кінця, пораділи, що немає обстрілів. І тут почалося.
Сила ударів була такою, що наш будиночок, у якому сховалася дружина, ходив ходором. Вона вибігла на вулицю і розгубилася. Я їй кричу: «Лягай на землю!»
Сам тоді був у посадці, у кінці городу. Дві міни у нас розірвалися на городі – дивом вижили.
Малоймовірно, що колись зможу забути всі ті біди, тривоги, переживання, які принесла війна. Особливо важко згадувати події, коли не знав, що з твоїми рідними. На початку війни син ще періодично приїжджав з Харкова провідувати нас. Одного разу його затримали на КПП. Понад п'ять годин ми не знали, де він і що з ним. Після того разу вирішили, що йому більше не потрібно їздити додому до Харцизька. А пізніше і ми до нього перебралися до Харкова.
Раніше, до війни, було постійне прагнення – весь час хотілося чогось більшого, постійно щось робив, прагнув більше заробити, щоб забезпечити великі блага для сім'ї. Зараз щось всередині поламалося. Якась порожнеча в душі.
Війна забрала в мене можливість будувати свій побут у своєму домі. Змусила мене та мою дружину покинути рідний дім.
ВУ війні немає менш або більш страшного. У ній страшне все.
Зараз я розумію, наскільки ми були щасливі тоді, до війни. Дуже хочеться, щоб повернулося те відчуття щастя.
Я почав більше цінувати життя. Головна цінність – сім'я, життя та здоров'я рідних.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
