Максим Штеліха, 9 клас
Сонячненський ліцей Чернеччинської сільської ради Охтирського району Сумської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Трушик Валентина Василівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна. Це мій рідний край, квітуча земля, де я народився й живу. Тут проходило моє радісне, безтурботне, щасливе дитинство.

І ось 24 лютого 2022 року назавжди змінило моє життя. Цієї ночі я довго не спав. Із бабусею розв’язував кросворди. Раптом почало гриміти. Я сказав, що, мабуть, почалася війна.

Бабуся заспокоїла й пояснила, що то зривають лід на водоймі. Мама, почувши мої слова, сказала, що я втомився і щоб лягав відпочивати. Але незабаром пролунав телефонний дзвінок від тітки, яка повідомила нам страшну новину: «Війна!». Усіх охопила паніка. Ми дуже хвилювалися за сестру, яка перебувала в Сумах на навчанні. Слава Богу, їй вдалося виїхатиз міста в той час. Випадково сестру помітив знайомий, який проходив повз зупинку, і забрав із собою. Ліза була дуже налякана й весь час плакала. Вони проїхали через місток, який потім  через кілька хвилин підірвали росіянці.

Почався важкий і трагічний період, що триває вже 1000 днів. Мої перші спогади про початок війни наповнені жахом, почуттям безпорадності та ненавистю до ворога.

Уявіть собі, що вранці біля будинку по дорозі проїхало чотирнадцять танків та вісім бронетранспортерів. Саме в цей момент ми сиділи всі в погребі. Почувши страшний гул, вийшли зі свого укриття й почали рахувати…Земля здригалася. Я плакав. Було дуже боляче і страшно.

Із Бєлгорода ворог сунув на Охтирку через наше село. У місті розбомбили цілий район. Навколо все палало. Окупанти підірвали місце розташування військової частини.

А саме в цей час особовий склад зібрали на засідання. Солдати тільки зайшли в приміщення… Пролунав вибух… Прилетіла ракета. Більше трьохсот чоловік опинилися під завалами. Усі вони згоріли. Серед них був мамин однокласник Володимир Купрієв. Пізніше завали від вибуху розібрали, знайшли рештки речей солдатів. Завдяки ДНК установили особи. 

До нас приїхала мамина двоюрідна сестра з двома малими дітьми.Постійні сирени, звуки вибухів, новини про бомбардування наводили страх і паніку. Вікна в будинку ми обтягли тканиною темного кольору. Телевізор не вмикали. Часто бігали ховатися в погріб. Вечеряли при свічках. Це було жахливо. У тітчиних малюків почалася істерика. Заспокоювали один одного як могли.

І хоч почуття страху було постійним супутником, алев той же час зароджувалася рішучість. У ці дні я зрозумів, що найголовніше зараз- триматися разом, допомагати один одному.

Із районним центром транспортного сполучення тоді не було. Магазини й лікарня не працювали. У цей складний період нам возив  хліб, продуктові набори пастор Микола Кулакевич із Рівного. Низький йому уклін. А мама з тіткою під обстрілами  їздили по продукти в сусідню область. Я тоді дуже хвилювався, чекаючи її повернення.

Зараз ми вже пристосувалися до існування в умовах війни, яка не припиняється, забираючи життя  захисників, мирних жителів, серед яких дуже багато дітей.

У моєму селі загинули два молодих Герої. Усі зібралися, щоб віддати шану захисникам. Біль, сум, сльози, розпач, туга, злість, ненависть… Було важко емоційно й фізично.

І сьогодні ворог лютує. Прильоти посилюються. Вночі чуємо дрони. Та наші воїни на посту. Працює ППО. Ми в них віримо. Молимося за кожного.

Дивлюся зараз на себе. Війна змінила мене, загартувала. Я став дорослішим, сильнішим, рішучішим. Як і всі українці, навчився жити в умовах постійної небезпеки, цінувати прості речі: мирний сон, розмови з рідними, моменти тиші.   Війна відкрила мені очі на справжню цінність людського життя, важливість підтримки та взаємодопомоги. 

Боротьба триває, попереду ще багато небезпеки. Я думаю, що ці 1000 днів стануть лише частиною нашого шляху до перемоги, миру й відновлення. Упевнений, що кожен  знайшов власну дорогу в цьому складному житті. Мій шлях- це волонтерство. Разом із друзями допомагаємо воїнам, які перебувають на  реабілітації, підтримуємо  переселенців, донатимо на ЗСУ.

Час показав, і я зрозумів, що українці-незламний народ, а наша сила в єдності.

Отже, 1000 днів будуть  символом нашої міцності. Це важкий шлях боротьби, втрат, надій. Я вірю, що настане  ранок…без війни, тихий та мирний.

Слава ЗСУ! Слава Україні! Слава нашому нездоланному народу!