Сафронова Олеся

КЗ «Бугаївський ліцей», учениця 10 класу

Вчитель, який надихнув на написання есе - Бровко Анна Сергіївна

"Війна. Моя історія"

Моя війна розпочалася ще в дві тисячі чотирнадцятому році, я сама родом із Донецької області. Вмене мама з Донецька, я дуже полюбляла гуляти містом. Але невдовзі в моему улюбленому місті розпочалася війна. На той момент я не розуміла що розпочалася війна, бо була маленька. Потім по місту почала їздити техніка, було дуже гучно і страшно. І ми з сімєю вимушені були поїхати з міста. Ми переїхали до іншого міста Харкова, воно також було дуже гарне, але мені в ньому не тек подобалося. І ми жили спокійно поки не розпочалась повно масштабна війна по всій Україні.

В перший день війни я прокинулась о пятій ранку, і почула що в нашому селі лунають вибухи. Я дуже перелякалася і пішла будити матусю. Перші години три я не розуміла що коїться, а потім я зрозуміла що мене знову дістала війна. Я сиділа в дома і плакала тому що мені було дуже страшно. Потім до мене підійшла мама і почала втішати. З годом я почала заспокоюватись, мені казали що все буде добре не плач, але я розуміла що вона буде йти довго. Тоді я відчувала дуже великий страх переживала чому? Як? Знову? Щож буде далі? Цілу ніч я неспала бо боялася, всі в домі сиділи одягнені на всяк випадок щоб скоріше добіжати до погреба.

Цей день для мене означав те що я не зможу побачити своїх рідних та друзів. Що я не буду ходити до школи, я не зможу знов поїхати до рідного містечка тоді я дуже засмутилась. Для моїх батьків цей день означав що вони не зможуть робити щоб нас забеспечити і вони теж на зможуть побачити своїх друзів.

Пройшов перший місяць війни було дуже страшно нікуди поїхати, страшно було вийти на вулицю погуляти. На той момент в нас ще було світло, ми готували їсти на електро плитці. У домі ми топили дровами бо зимою було дуже холодно.

Потім пройшов другий та третій місяць вже було не так страшно, я звикла до того що робилося навколо як літали літаки. У середині третього місяця у нас вимкнули світло. Довелося готувати у домі. Їсти майже нічого не було і пекли хліб з останньої муки що залишалася. А вже згодом нам почали видавати гуманітарну допомогу, ми так були раді тій каші та макаронам.

Пройшов четвертий та пятий місяць, ми потрапили до окупації було ще сташніше. Ми не виходили навіть на двір ми седіли у хаті. В окупації нам почали давати гуманітарну допомогу, ми були вимушені її брати тому що у домі багато людей одна з котрих була дитина якій було чотири рочки. Потім нам дали хліб який був зроблений з отрубів але ми і йому були раді. Так ми прожили до весни а там почали сіяти огород тим що залишилося з того року. Тепер в нас є ще продукти крім каші та макарон.

Так йшов шостий соьмий і восьмий місяць, нам окупанти увімкнули світло хочаб щось добре зробили. А там і девятий місяць почався. До нас дійшла вістка що наші українці нашу територію звільнили. Ми були дуже раді цій новині. Першу неділю було дуже страшно бо було дуже гучно на вулиці. А потім ми побачили як їхали машини з нашими захисниками по нашому селі. Почали відкриватися магазини на той момент продуктів завозили до нього мало, люди все скуповували. Ми вже зкикли до такого. Ще в нас відкрилася школа але нажаль дистанційно, я була рада що почалася школа хоч якось займалася тоді. Моя мама пішла на роботу бо були потрібні гроші щоб одягтися та купити взуття. Ось так ми жили на той момент.

За час війни мое життя дуже змінилося так як і у батьків, я зрозуміла що потрібно цінити кожну хвилину проведену з рідними, що добре коли є багато їжі, добре коли ти можеш просто вийти на вулицю і нічого не боятися, добре коли ти можеш сидіти кожен день зі світлом, добре коли є вода щоб помитися, добре що всі живі та здорові. Все що змінилося я не можу передати словами це все дуже страшно нікому не бажаю таке пережити. Завдяки нашим героям я зараз сиджу і пишу це есе,дякую всім захисникам та захисницям що віддали свое життя щоб я могла навчатися.