«Відчуваєш такий страх від усвідомлення, що тебе в мить може не стати»

Я інвалід другої групи, не працюю. Живу з батьками, які вже на пенсії, їм під 80 років. Усе життя вони пропрацювали в школі, дуже люблять дітей, онуків. Я теж пішла по їх учительських стопах, вступила до педагогічного інституту. До війни була якась радість в житті, ми до чогось прагнули.

Просто паніка та жах, більше нічого. Був страх, що розбомблять і від тебе не залишиться ні шматочка. Я не побажаю нікому в своєму житті таке пережити, тому що дуже страшно... Коли стріляли о 5 годині ранку, це було найважчим для мене. І потім вони продовжували стріляти ще й ще.

Фінансовий стан став дуже складним. У тата проблеми з серцем з дитинства, у мами гіпертонія набута. Дуже багато грошей іде на ліки, їх катастрофічно не вистачає.

Дуже хочу, щоб відновився мир. Раніше ми за дві години могли дістатися до Донецька, за годину до Докучаєвська. Зараз такої можливості немає.