Евеліна, 9 клас, Оріхів

«1000 днів війни. Мій шлях»

Світ у дитинстві – це тендітна кришталева квітка в прекрасному саду, де сміється босонога безтурботність. Та війна зруйнувала наш безпечний храм. Обпалила лиця й душі. Нам довелося дуже швидко вирости, подорослішати, змудріти.

Інколи я помічаю у однолітків сивину. Срібним інієм вона вплітається у волосся, наче говорить, що нині ми усі намагаємося скласти надважкий життєвий іспит.

Людське горе ходить світом, широко крокуючи. Яке воно, спитаєте ви? А що, коли його можна лише відчути? Не побачити, не пробачити – прожити? Наче хтось вийняв серце.

Війна вкрала у нас не тільки дитинство. Геть пішли щасливі молодість та любов, радість материнства, спокій сивочолої старості, натхненна, хоч і виснажлива праця на власній, такій рідній землі.

Війна забрала не просто рутинне життя – вона стала причиною загибелі цілої епохи, котру зводили мільйони українців ціною життя багатьох поколінь.

За свободу цієї землі ми віддаємо найдорожче – платимо власною кров’ю. І тепер ми б’ємося не лише за цілісність кордонів, а за порятунок глобального світоустрою.

Як тоді навчитися милуватися цим світом заново? Відчувати кожен порух всесвіту та захоплюватися його красою?

Наші ночі і ранки ось вже третій рік поспіль однакові: із завмиранням серця ми слідкуємо за сигналом тривоги, а потім тремтячими руками телефонуємо рідним і близьким.

Безтурботне дитинство перетворилося на сліпу пляму. І ти вже не знаєш, а чи було воно насправді? І як це – жити без війни?

Вже немає рідного. Бомби перетворили наш маленький рай на пустку, де тишу розтинає грім снарядів, де кожна мить може стати невороттям. Мого дому вже немає, а, можливо, і не буде. Але доньки і сини цієї землі створять величне майбутнє – цю надію ми ніколи не дамо вкрасти ворогу.

Мій народ – це воїни, яких гартували вогонь і ракети.

Мій народ – янголи, що ніколи не втомляться боронити землю, котра дала нам життя.

Ми – українці. Загартовані самою смертю, ми продовжуватимемо боротьбу до Великої Перемоги!