Петренко Євгеній, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Богодухівської регіональний центр професійної освіти Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каленіченко Оксана Болеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це завжди трагедія, яка залишає глибокі рани в серцях людей. Вже 1000 днів Україна живе в умовах війни, яка змінила життя мільйонів людей. Цей період став випробуванням на міцність, витривалість та єдність для всього українського народу.

Не оминуло це страшне жахіття і мою родину.

Я дуже добре пам’ятаю цей ранок 24 лютого. Ми з родиною спали в нашому будинку і прокинулись від того, що дуже було чути вибухи. Не зрозуміло було, що то таке, адже я цього ніколи раніше не чув. Віразу було зрозуміло, що відбувається щось страшне. Не знаючи, що коїться, стало неспокійно, тривожно, якийсь невідомий страх закрався в моє серце.

Ми вийшли на вулицю і я побачив паніку у людей. Це було о 4:30 ранку. Їхала купа машин, бігли люди, кричали. Я з батьками, які теж не знали що коїться і стояли розгубленими, почав збирати речі.

Звісно, ми були не підготовлені до цього. Поїхавши з батьком на автозаправну станцію, я побачив страх, розгубленість, відчай, нерозуміння того, що коїться в очах людей. Всюди величезні черги, паніка, метушня, затори.  Хаос, несамовитий гул машин, свист ракет, вибухи спонукали мене та мою родину до рішучих дій. Зібравши нашвидкуруч речі та документи, ми поїхали невідомо куди, покидаючи, сподіваюсь не назавжди, свою домівку, в якій я виріс і знав майже кожен куток, який я допомагав батькам будувати, в якій кожна річ була знайомою та рідною.

Довелося покинути місто, в якому все до болі знайоме, кожна вулиця та провулок, якими я ходив до дитсадка та школи, бігав з друзями.

Війна розпочалася раптово, як грім серед ясного неба. Багато хто не міг повірити, що в сучасному світі можливий такий масштабний конфлікт. Проте реальність виявилася жорстокою. Наше життя розділилося на до та після.  Ми переїхали до бабусі. Спочатку тут теж було дуже неспокійно. Село знаходиться недалеко від кордону.

Їхали танки, літали літаки, ми ховалися у льоху. Наші мужні воїни витіснили ворога від кордону і в селі стало набагато спокійніше.

Так у мене почалося нове життя: нові правила, нові обов’язки, нові друзі. Батьки знайшли нову роботу, у мене почалося дистанційне навчання. Кожен день ми сподівалися, що війна ось-ось закінчиться, але цього не трапилося досі. Я бачив сльози матері, вона дуже сумувала за нашим будинком, ми з батьком її підтримували.

Війна залишає глибокий слід у свідомості людей. Постійний страх, тривога, нестабільність та невизначеність. І це лише частина тих проблем, з якими стикаються українці.

Найбільша трагедія війни – це сльози та скорбота за загиблими. Тисячі загиблих, десятки тисяч поранених, мільйони біженців. Кожна втрата – це зруйноване життя, зламані долі, нескінченний біль для родин. Дивлячись та читаючи новини, я дуже хвилююсь за скалічені долі людей, зруйновані міста, села. Скільки болі, горя принесла ця безглузда війна.

Скільки вбитих, поранених та скалічених людей, дітей, які залишилися без батьків, без домівок. Скільки тварин, яких покинули, тому що не змогли забрати з собою. Війна не має душі, вона не щадить нікого.

Кожного разу, коли лунає сигнал тривоги, я відчуваю страх. Страх за своє життя і життя моїх рідних. А нещодавно нам зателефонували сусіди і сказали, що наш будинок частково зруйнований. Після закінчення війни ми його обов’язково відбудуємо, посадимо квітучий сад і наш будинок стане ще кращим, ніж був до цього, знову заведемо домашніх тварин, сподіваюсь на те, що це станеться найближчим часом.

Я пишаюся нашими мужніми Збройними Силами України, які відважно та хоробро захищають нас від ворога, які не шкодують життя, знаходячись в неймовірно тяжких умовах, боронять нашу цілісність.

Щира їм подяка та низький уклін за кожен день, за кожну мить, яку вони присвячують захисту нашої країни! Вічна пам’ять і слава всім, хто віддав своє життя заради нашої свободи та незалежності.

Щира подяка тим, хто своїми вчинками, своєю роботою наближає перемогу.

1000 днів війни – це величезний термін, проте українці не втрачають надії на мирне майбутнє. Попри всі труднощі, український народ демонструє неймовірну силу духу та єдність.  Люди вірять, що зможуть подолати всі труднощі, відбудувати країну та повернутися до нормального життя. Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну мить, кожну людину поруч.

Для мене 1000 днів війни – це дні нових випробувань, щоденних сподівань і мрій про жадану перемогу. Я щиро вірю в нашу перемогу, в нашу незламність, єдність, силу духа. Наша нація дуже сильна.

Ми відбудуємо нашу Україну і вона розквітне з подвійною силою. Нехай настане мир у моїй країні!