Крамаренко Діана, 11 клас, Ліцей №2 Таврійської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крилова Марія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З початку повномасштабного вторгнення російських загарбників на українські землі війна відбувається не тільки в нашій країні, а й у серцях людей, громадян нашої держави. За 1000 днів цієї страшної, запеклої смертоносної війни українці пройшли довгий, важкий, виснажливий шлях, який іще не закінчився. Звичайно, не всі люди знайшли себе у цьому всьому як такі, що гідні продовжувати життя як справжні українці.
Деякі відкрили для себе нову сторінку життєвого шляху, почали жити щасливе життя, ставши на сторону «зла» і радіючи «руському миру». Прикро бачити це і відчувати неприязнь до такого явища.
У кожного українця була мрія, бажання, люди складали плани на майбутнє, але всім довелось передивитися плани на своє життя. Розуміння, що вже ніколи не буде так, як раніше, не приходить так легко, як би хотілось. Тому деякі досі живуть минулим, але це минуле має дві сторони медалі: одні радіють минулим з радянських часів, а інші – минулим тих років незалежної України, коли ми планували, будували, мріяли в Україні, яка почала своє життя у 1991 році. То чиї ж мрії збудуться?
Я бачила людей, які раділи приходу «асвабадителей», і в мене щиміло серце від того, що я з цими людьми жила, мріяла, раділа життю. А тепер вони показали себе з іншого боку, а мені довелося просто відвернутися від них, бо мої переконання вони не хотіли чути, не розуміли.
Я бачила і тих, хто зі слізьми ховав маленький жовто-блакитний прапорець, щоб його не спаплюжити наші непрохані гості. Як забути той момент, коли, зайшовши тишком-нишком у будівлю школи, дівчинка збирала те, що було святим для нас, українців, а тепер валялося на підлозі після обшуку школи новими господарями: фото наших героїв зі стенду «Ми пишаємось ними», вишиваний рушник, український прапор, дитячі патріотичні поробки у техніці «квілінг» та вирізаний лобзиком на гуртку «Умілі руки» наш українськи тризуб, а ще - «Кобзар» Тараса Шевченка. Чи можна це все топтати ногами або не звернути на це увагу?!
Дитина все зібрала та переховала у надійне місце, бо прийде час, і ми дістанемо все, що не знищила війна.
Я гадаю, що таких прикладів самозбереження нації та всього традиційного українського дуже багато. Перші дні війни проходили збентежено, нервово, бо всюди лунали вибухи, зупинився звичний буденний ритм життя. Тому всі були розгублені, занепокоєні, стривожені, панувала загальна паніка. В голові було одне: "Що це? Чому так сталося? Як жити далі? Чи надовго цей хаос? Коли це скінчиться?".
Але, не дивлячись на це, була надія, шалена надія, що все це скоро зупиниться, зникне, зітреться, як страшний сон.
На жаль, війна триває майже 1000 днів, ця надія не збереглася в багатьох серцях, але у більшої кількості українців, де б вони не були (за кордоном, на тимчасово окупованій території чи на території підконтрольної України), все ще палає вогник надії і віри в те, що прийде час, закінчаться тривоги, вибухи, безглузді втрати рідних та близьких людей, розрухи. Більшість людей зрозуміла, що небезпечно залишатися вдома в окупації, особливо для тих сімей, де є діти. Тому і моя сім’я вирушила в невідому дорогу. Їдемо просто від біди, але туди, де нас хоч трохи захистять. По дорозі бачили все: розбиті будинки і знищені села, обгорілі машини на узбіччях дороги, ворожу техніку, неприязнь росіян, а ще – великі черги обездолених людей, які їхали у невідомість.
Ми приїхали у іншу область. Тепер маємо тимчасове житло, маємо можливість ховатись у бомбосховищі.
Ми слухаємо тривожні сирени, прислухаємось, чи поряд не впав шахед або ракета, надаємо допомогу тим, кому вона потрібна, працюємо, навчаємось, розвиваємось і віримо в те, що правда переможе, бо по-іншому бути не може. Наш дуже сильний та вольовий народ ніколи не сидів на місці. Хтось пішов до лав захисників, хтось став волонтером, хтось просто допомагає фінансово чи добрим словом і вірою в перемогу. Деякі українці почали допомагати на інформаційному фронті. А ті, хто не може допомагати фізично, все одно маленькі герої.
Втративши рідну людину, житло, переживши переїзд з рідного міста чи взагалі до іншої країни, українці все одно не падають духом.
Витримати це все і залишитися вірним собі, своїй державі - це маленька перемога над собою. Кожна маленька перемога, приведе до однієї, великої, тієї перемоги, яку чекають всі, про яку мріють всі, яка сниться всім українцям. Тому, тільки всі разом, згуртувавшись, ми зможемо вистояти проти ворога і знову стати незалежними і вільними. Так, і тільки так! Все буде Україна!