Регещук Анастасія, Вараський ліцей №2, м. Вараш, Рівненська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Серховець Олена Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Золотава осінь грайливо закручує поодиноким листям, яке мимоволі чіпляється за мокрезне від вчорашнього дощу і розбите груддя дороги в напрямку “нуля”. Осене, допоки? Допоки?!

Ти, осене, вже втретє зустрічаєш мене клубчастими хмарами, серед яких розлягається несамовитий гул ворожих дронів, а також втретє поспіль посміхаєшся до мене першими сонячними променями через прошите смертоносними осколками лобове скло автівки кольору війни.

Вранішнє сонце виграє своїми переливами, ніби не помічаючи, що його життєдайне проміння переплітається із проникливим свистом убивчих куль ворога. Вони летять звідусюди, створюючи мелодію пітьми з короткочасними паузами. Навіть вітер в спину тут дихає смертю.

Автівка, випробовуючи узбіччя, уперто просувається роз’їждженою ґрунтовою дорогою. Іншого шляху нема. Ще зовсім недалеко — і місце зустрічі. Пильність очей, як і розуму, у постійному напруженні. Праворуч тягнеться понівечена гарматами лісосмуга. Здається, і уява не здатна намалювати таку картину. Із землі стирчать перебиті війною окорінки ще не так давно могутніх дерев. Те, що було кроною, безпорадно знайшло притулок на вигорілій від літньої спеки, а нині змішаній із глевкою землею від вибухових хвиль, траві.

Ліворуч розляглася широчінь, що недавно колосилася пашницею, а зараз страхає вирвами від вибухів.

Ось попереду із-за обпаленого відземка, немов із землі, виріс боєць і, вказуючи на місце зупинки, махнув рукою. Із нізвідки вигулькнули ще троє вояків. Дії кожного злагоджені, і ящики зі снарядами швидко й турботливо схоронились у воронці поруч. Далі самотужки і з перебіжками ще з півтора кілометра. “Нуль” чекає на свинцеву підтримку. Обмін інформацією в коротких фразах. В поглядах — підтримка і надія. Постійне “З Богом!” оновлює сили і підбадьорює дух.

І знову дорога. Спільна, і в кожного — своя.

Неочікуваний потужний звук вибуху не злякав, але насторожив. Наразі вже розрізняєш далеко і близько, міномет чи танк. Перед очима знову пропливли обличчя побратимів, з якими стояв пліч-о-пліч, з якими на цій землі зустрічі вже не буде. Запахло смаженою картоплею, часником і кропом, свіжоквашеною капустою. Прохолодний вітер війнув теплом аромату маминих пиріжків. Як хочеться залишитись живим… Моментальну уяву перервав черговий вибух, вже близько. Напевно, вичислили. “Господи, допоможи і цього разу, як було не раз. Збережи, Господи!” Стрімка, як блискавиця, думка планує дорогу на ще один пункт. За годину там також чекатимуть набої. Швидше, швидше…

Завантажую свою автопомічницю, без неї ніяк. Командир, який завжди чекає на наше повернення, допомагає.

Він у нас людяний, справедливий. За такими — майбутнє нашої країни. Ноги гудуть, руки німіють… Не вперше. Надія в очах командира надихає. І знову розбита дорога, вибухи, передача набоїв і чоловіче поплескування по плечу, що означає “До зустрічі” або “Прощай”.

Кожна друга ніч — зміна “штурмовиків”. Проводжаю і очікую. Виснажені, але живі. Із втомленими напівусмішками вдячності тихо втискаються туди, де нещодавно лежали снаряди. Без світла, автівка ніби летить ніччю. Вона вгрузає в землю і стогне тоді, коли є 300-ті чи 200-ті. Тоді важко і нестерпно боляче. Розумієш, що ми закінчуємось. Та нескорений дух свободи кожного із нас прагне життя. Ми на своїй землі. Ми — захисники. Ми ті, хто проросте миром у наступних поколіннях. Ми — воїни світла і надія наша на Всевишнього, котрий єдиний в силі допомогти нам. З кожним днем ми ближче до перемоги Добра над злом. Перемога буде, і неодмінно.

Не кожному судилось 1000 днів. Але в кожного захисника Правди свій шлях. Мій шлях — шлях боротьби, шлях гарту, шлях перемоги. Допоки, осене? Допоки?!

Єднаймося, українці! Єднаймося згодою в молитві. Нам Бог допоможе! Вірмо, надіймося — і отримаємо!