Мені 69 років. Маю чоловіка, дітей, онучку. Ми мешкали у Приміському. До пенсії я працювала на заводі, а чоловік – у колгоспі. 

Я понад місяць була в депресії після того, як дізналася про початок війни. Постійно плакала, слухаючи новини. А зараз десь щось стукне – і відразу тиск підіймається. 

Коли почалися обстріли, ми бігали в підвал. І зараз повз нас літають снаряди. Страшно. Мій племінник уже рік живе в окупації. 

Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за продукти. На пенсію ми б не купили усе необхідне. Ліки від цукрового діабету я отримую безкоштовно, а від тиску купую. 

Ми виїхали в інше село. Іноді на одну-дві години приїжджаємо додому. Рятує тільки віра в те, що ми скоро переможемо. Сподіваємося, що скоро все буде добре. Хочеться повернутися додому, посадити город. Хочеться, щоб онука виросла і була здоровою.