Я з міста Краматорська Донецької області. До війни у нас було дуже гарно, дуже тихо світло. А зараз - дуже гучно. 

Запам'яталось, коли воно тут летіло, шуміло, гриміло, і розбивало тут наші хати. У нас тут в центрі міста ще живе людей багатенько. А тоді виїхало дуже багато. Повиїжджали і за кордон, і на захід України. Так що нічого доброго і хорошого не було. І зараз – літає, вибухає. Для нашого покоління тяжкувато. 

Ми з чоловіком не виїжджали. Вирішили залишитись, тому що грошей таких немає, щоб виїжджати. Здоров’я теж немає - в лікарні кожен місяць лежу, а то і буває частіше. Їхати ніяк було. 

Нам гуманітарну допомогу дають поетапно. Від Фонду Ріната Ахметова і ще там від інших організацій була допомога. Нас підтримували. Кожного тижня ми отримували хліб. Виживаємо. Пенсія невелика, але намагаємось якось в неї вкладатись

Шокувало те що дуже стріляють, підривають, дома рушаться. Оце дуже тяжко, що й будинки, і квартири - все йде в розруху. Хоча в нас у місті допомагають житло відновити. Допомагають накрити дахи і дають якусь допомогу. 

Якщо полетіло скло у вікнах, то забивають, чим є. У кого гроші є, то і вікна можуть заказати і поставити. А в кого немає, то забиваємо ДСП і різними матеріалами. 

Якщо комусь тяжко, то ми підтримуємо. Є в нас тут люди, які не можуть виходити з квартир, дуже літні. Ми хоч і не молоді, але намагаємось обслуговувати їх і приносити те, що їм потрібно. Намагаємось, чим можемо, допомогти. Люди не падають духом, а живуть надією на краще.

Мрію, щоб повернулися всі люди, робота появилася молодятам. Бо дуже тяжко десь влаштуватись, хоча є і вакансії. Щоб було життя.