Ворона Людмила, вчитель, Комунальний заклад "Харківська гімназія №123 Харківської міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я хочу розповісти реальну історію моїх родичів, яка стала криком душі та гімном незламності одночасно. Історія ця про народження нового життя в той час, коли смерть кружляла зовсім поруч, і про неймовірну силу допомоги, яка стала рятівним колом у вирі війни.

Квітень 2022 року… Харківщина… Сама згадка про цей час і цю землю досі відгукується болем у серці кожного українця. Мої родичі, сім’я Лимарів, жили у Старому Салтові, у самому епіцентрі жаху окупації. І серед цього щоденного кошмару, під гуркіт "градів", моя небога несла під серцем дитину.

Очікування, яке за мирних часів сповнене радістю та трепетом, обернулося на боротьбу за саме право народити дитину. Коли наблизився час, стало зрозуміло: пологи в холодному, сирому погребі – не просто небезпечно, це майже неможливо. І тоді почалася відчайдушна спроба вирвати нове життя з пащі війни.

Дивом, завдяки небайдужим людям, ризикуючи всім, вагітну вдалося переправити до пологового будинку у Вовчанську. І саме там 23 квітня, усупереч усьому жаху, пролунав перший крик – народився наш маленький герой Максим.

Його народження – подія, яка змінила все! Страх відступив перед відповідальністю.

Родина, що досі трималася за рідну землю, ризикнула тікати під невпинними обстрілами, рятуючи найцінніше – життя Максима.  

Вирвавшись із пекла окупованого Старого Салтова, вони опинилися в безодні невизначеності, де кожен день – боротьба за виживання. І саме в цей момент, коли здавалося, що світ остаточно збожеволів, простягнулися руки допомоги. 

Різні фонди, зокрема й «Фонд Ріната Ахметова», стали для Лимарів  не просто джерелом матеріальної підтримки, а символом людяності, що не згасла в полум’ї війни.

Допомога – це не лише теплі речі, їжа чи медикаменти, це – відчуття, що ти не самотній у своєму горі, що є люди, кому небайдужа чужа  доля. Пам’ятаю, як мати Максима, втомлена, але сповнена материнської ніжності, тримала в руках дитячий комбінезон, наданий фондом. Її очі зволожилися, але це були сльози не відчаю, а вдячності. Жінка шепотіла: "Невже ще залишилися такі люди…",  і в її голосі звучало здивування, змішане з надією. 

Для Віктора, батька Максима, який щойно повернувся з фронту на коротку зустріч із сином, ця допомога стала підтвердженням того, за що він бореться. Військовий  говорив: "Ми захищаємо не лише землю, а й наших людей». 

Отже,  підтримка докорінно змінила  світогляд моїх родичів. Вони зрозуміли, що війна – це не лише руйнування та смерть, а й випробування на людяність. І в цьому випробуванні українці проявили свою здатність до співчуття та взаємодопомоги.

Родина Лимарів, яка до війни жила звичайним життям, раптом опинилася в епіцентрі трагедії.

І саме в цей момент вони побачили справжнє обличчя України – обличчя, спотворене болем, але сповнене незламної віри в добро. Допомога, яку отримували мої родичі,  стала для них не лише матеріальною підтримкою, а й моральною опорою :  у найтемніші часи людяність не згасла, а лише стала ще  яскравішою.

Народження Максима, допомога, яку отримала його сім”я, стали символом того, що життя триває, що добро перемагає зло, що навіть у пеклі війни є місце для надії та людяності. І саме це усвідомлення допомогло родині вистояти та зберегти віру в майбутнє.