"І п'яти хвилин не було, щоб не летів літак і не скидав на місто бомби"

У мене велика родина. З Маріуполя нас виїжджало багато: онуки, правнуки, дружина і всі родичі. Нас було вдома у Маріуполі 11 осіб. Ми не могли ризикувати і звертатися за допомогою з приводу евакуації до окупаційної влади. Ми тікали нелегально, платили гроші перевізникам, у яких ми були впевнені. Так ми втекли у Бердянськ, а звідти - на підконтрольну територію. Довелося платити оркам, щоб не проходити фільтрацію і не показувати жодного документа. 

Коли ми їхали з Бердянська, чого там тільки по дорозі не було: і виводили людей, і роздягали-роззували. Дивилися і мого сина, і зятя. І у речах порпалися, у бруд викидали. 

24 лютого я працював. Я жив у центрі Маріуполя, а працював на Лівому березі. Коли мені зателефонували і сказали, що танки йдуть по вулиці, я вже на роботу не з'являвся. 

У центрі Маріуполя літали літаки. Певно, не було і п'яти хвилин, щоб не летів літак і щось не скидав. У двір нашого приватного будинку впала бомба, зруйнувала шматок рогу будинку і дах на гаражі, дві міни впали в город. На вулиці у сусідів завалився будинок, люди їх діставали з-під завалів. 

Шокувала безвихідь і невизначеність, чим це все закінчиться. Мій син спонукав нас тікати з міста. Слава Богу, що ніхто з нас не був у драмтеатрі. До мене у двір зайшли окупанти з городу - чоловік вісім молоді. Ось це шокувало. 

Продукти у мене були, тільки по воду ходив син. Потім багато моїх знайомих опинилися в Азовсталі у лавах наших захисників. З ліками було не дуже: донька-медик щось давала, поки не захопили обласну лікарню - вона працювала там старшою медсестрою. Коли орки захопили лікарню, донька потайки звідти втекла, бо окупанти нікого не випускали. 

Ті з моєї родини, хто військові, продовжують службу у різних місцях. Донька отримала пропозицію працювати у Києві, а ми винаймаємо квартиру в Ужгороді. Діти допомагають, отримуємо гуманітарну допомогу від хабу ЯМаріуполь.

Будинок наш у Маріуполі залишився, за ним там наглядають. Зараз зносять цілі квартали, а я все наше місто ногами виходив. Для мене жах – те, що зараз там відбувається. 

Всі мої молоді родичі несуть службу за Україну, боронять її від окупантів. Нехай не всі на передовій, але роблять свій внесок у нашу майбутню Перемогу. 

Поки у нас не буде потрібного озброєння, буде важко. Але я щиро вірю у Перемогу України. 

Майбутнє своє бачу в українському Маріуполі. Покрівля мого будинку зруйнована, але добре, що він зберігся. Як тільки Маріуполь повернеться, ми збираємось повертатися додому.