Галина називала роту українських військових, що стояли поруч із Борівкою, своїми синочками. Вони зайняли позиції 27 лютого і тримали їх аж до звільнення Київської області. І щодня Галина носила їм їжу, яку  готувала. Продукти купувала за власні гроші. Але про це не думала, для неї найважливіше було хоч якось допомогти ще зовсім молодим солдатам, які прийшли захистити її село.  

12-літрова каструля борщу була нормою. А ще треба було знайти хліба, бо в селі також був страшний дефіцит, давали одну хлібину у руки. Жінка навіть сама не їла, усе відкладала для українських військових.

Війна забрала в неї найдорожче – сина. Але вона не склала руки, для Галини він все ще десь там, боронить Україну від окупантів.