У будь-який час можна потрапити під обстріл. Ольга Новічкова з Новолуганського сім років чекає настання миру в прифронтовому селищі.

Ми живемо в будинку, а в однокімнатній квартирі – син молодший із дружиною. У нас там всі вікна повилітали, повністю. Мало того, що взимку залишилися без вікон у квартирі, так перебило світло, газ. Ми без скла, а саме морози. І в будинку точно так же все: ні води, ні світла, ні газу.

Безпеки тут немає. І зараз може будь-якої миті... Ось, сусідка років зо два тому йшла по дорозі, їй влучило в ногу. Влітку в город виходила чи з городу йшла, у цю мить влучив осколок у ногу. Вона в лікарні лежала, операцію робили. Досі з паличкою ходить жінка, літня. Ніхто не застрахований.

І на роботі потрапляли під обстріли, і вдома

І на роботі ми потрапляли під обстріли, і вдома. І в городі в нас осколки, минулого року ще влучали тут. Так що вистачає.

У нас руйнувань у будинку не було. Єдине – на даху шифер посічений, дірочки від осколків, від куль.

Спочатку, тільки починалися обстріли, у підвал спускалися, сиділи ми з чоловіком. Старший син з нами був спочатку. Молодший навчався в Харкові, а старший з нами був. Але потім ми його відвезли до Харкова теж, до молодшого в гуртожиток, і удвох із чоловіком тут були.

Війна вплинула на нас у фінансовому плані. І виїжджати ми не могли, коли почалися воєнні дії. Ми раніше їздили в Горлівку. З Микитівки виїжджали, але там закрили залізницю. Був такий час, що автобуси не ходили взагалі, не було ніякого транспорту. Добиратися доводилося на попутках.

На початку війни в магазинах люди все позмітали. Полки були порожні, практично нічого неможливо було купити. Виїжджали в Артемівськ через блокпости. І була певна норма, багато не можна везти. У машину збиралося кілька чоловік, щоб однією машиною їхати та скупитися. Але можна було провозити лише визначену вагу.