Гришаніна Анастасія, 10 клас, ліцей № 269 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе – Лященко Оксана Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не тільки брязкіт зброї, жахливі звуки вибухів, кровопролитні бої. Це також нескінченний біль, несподівані й раптові зміни, втрати, пошуки нових шляхів до життя в умовах, яких ніколи не очікуєш. Я ніколи не могла уявити, що буду писати ці рядки, коли за вікном лунають повітряні тривоги та пролітають ракети…

1000 днів – це не просто відрізок часу. Це ціла вічність, яка змінила моє життя, життя моїх рідних, моєї країни. Як і мільйонів інших українців, моє життя змінилося 24 лютого 2022 року, коли війна постукала в наші двері.

Початок війни назавжди залишиться в моїй пам’яті як найстрашніший день у житті. Я прокинулася від гучного гуркоту і відразу зрозуміла: це не просто звуки за вікном, це – війна. Спочатку був страх. Страх, який пронизував до кісток і змушував кожен новий день здаватися останнім. Ми ховалися в бомбосховищах, спали одягненими, боялися навіть на мить втратити зв’язок із близькими. Постійний шум вибухів і сирен став новою реальністю, до якої довелося пристосовуватися.

Згодом ми з родиною вирішили поїхати до Львова, бо в Києві залишатися було небезпечно. Тоді я ще не розуміла, що це рішення кардинально змінить моє життя.

Львів зустрів нас по-західному спокійно, але з кожною хвилиною я відчувала цей невидимий тягар на серці. Хоча в місті майже не було обстрілів, ми всі відчували війну всередині себе. З кожним наступним днем почуття страху поступово перетворювалося на щось інше. Спершу на злість: як так сталося, що мою країну хочуть знищити? Згодом – на провину за те, що я виїхала й не знаю, як допомогти...

Не могла знайти собі місця, часто дивилася в телефон, слідкувала за новинами, чекала повідомлень від друзів і родичів, які залишилися в Києві, а головне – шукала хоча б якісь способи зменшити страждання моїх співвітчизників.

З часом почала долучатися до волонтерських ініціатив. У Львові організовували допомогу переселенцям, і я стала частиною цієї команди. Ми пакували гуманітарну допомогу, збирали речі для людей, котрі втратили свої домівки, підтримували їх добрим словом.

Спочатку це здавалось маленькою справою на фоні великого лиха, але я зрозуміла, що кожна людина може бути корисною там, де вона знаходиться.

Минуло кілька місяців, і мої думки про повернення до Києва ставали все сильнішими. Я хотіла бачити своїх рідних, друзів і свою вулицю, якою ще донедавна щодня ходила до школи. Мій рідний дім, наш район, наше місто… Як я сумувала за всім цим.

Моя сім'я не заперечувала такому рішенню. І ось одного ранку ми вирушили назад.

Київ зустрів нас змішаними емоціями: з одного боку, місто жило, люди працювали, займалися своїми справами, але з іншого – постійно була присутня тривога. Вибухи та сирени стали частиною повсякдення.

Після повернення я відчула, що вже ніяк більше не можу залишатися осторонь. Зі своїми батьками почала допомагати різним волонтерським групам: збирала кошти для поранених, допомагала переселенцям, готувала для військових. Це був мій спосіб боротися з безпорадністю, яку відчувала на початку війни. Утім, разом із допомогою іншим, я відчувала, як росте всередині мене сила й рішучість.

Одного дня ми возили гуманітарну допомогу до шпиталю. Військові, котрі лікувалися там, виглядали виснаженими, але їхній дух залишався непохитним. Я дивилася на цих людей і думала: "Як вони витримують? Звідки у них стільки сили?"

А потім зрозуміла, що сила – у нас усіх: у кожному українцеві, хто не зламався, не підкорився ворогу, хто продовжує боротися за свободу, за звільнення рідної землі від рашиської нечисті.

З того дня пройшло багато часу, але ті моменти назавжди залишилися зі мною. Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну людину поряд. Ти більше не сприймаєш життя як щось само собою зрозуміле, коли бачиш, як інші віддають за нього найдорожче – своє життя.

1000 днів війни... Це був шлях болю, втрат, тривоги. Але також – шлях надії, боротьби, згуртування та усвідомлення своєї національної сили. Я більше не та дівчина, яка тікала зі страхом від смертельної небезпеки. Тепер знаю, що ми здатні подолати будь-які випробування, якщо будемо разом.

Я бачу перед собою майбутнє, хоч і затуманене димом війни. Це майбутнє несе в собі світло відродження, свободи та миру.

1000 днів війни – це не просто цифра. Це тисяча історій, тисяча кроків, які ми зробили разом. Це реальні історії про мужність, незламність і щоденну боротьбу за свободу. За кожною цифрою стоять люди, їхні долі, надії, втрати і перемоги.

І кожен день – це ще один крок до нашої спільної мети, до перемоги та мирного майбутнього, яке ми разом виборюємо. Ця тисяча днів вже стала частиною нашої історії, і кожен із нас був, є і буде її творцем.