Мені 62 роки. Пенсіонерка, вдома сиджу. За час війни ми не виїжджали, бо не було можливості. Так у Слов'янську й залишалися. Моя мама лежача просто не могла виїхати, і ми вдома були. Так і живемо.

У перший день війни страх якийсь з'явився. Я не знаю навіть, як це описати, пояснити. Страх, шок. І досі в нас таке від вибухів, так і не звикли ми до них. Десь щось стрельне – і, звісно, страшно. Але ж жити треба далі. 

Ми живемо у своєму будинку, у нас консервації було багато. І господарство ми тримали, тож нам було що їсти. І аптеки працювали, ми купували ліки. Єдине - за газ у нас борги є, а загалом – нічого, справляємося. Пенсії платять нам, вчасно приносять. 

У нас вибухи були поряд, і завод тут розбили. Це переляк такий моментами! 

А взагалі за час війни мама моя лежачою хворою стала, невістка від онкології померла, в дочки онкологія. Живемо і лікуємося. 

Доньку тільки 20 числа прооперували.  Онук – сердечник, аутист. І я сама з ними. Мені треба себе в руках тримати якось, тому що потрібен догляд за ними. 

Хотілося б, щоб у майбутньому ми в Україні були, щоб на своїй землі жили. Не хочеться, щоб сюди хтось прийшов. Взагалі не хочеться. Ми хочемо жити в Україні. Нам не треба нічого, аби тільки був мир. А все інше, як то кажуть, здолаємо.