Валентина вісім днів жила у підвалі разом з іншими мешканцями району. Вона готувала і ділились з людьми, чим могла

Я з Харкова, з північної Салтівки, але зараз живу в Полтаві, тому що будинок, в якому я жила потрапив під обстріл. Зникла вода, газ, світло, всі комунікації були порушені, поряд почалось багато пожеж.

24 лютого о 4:10 ми прокинулись від вибухів, за вікном було видно пожежу. Мій чоловік військовий. Він сказав, що це війна і треба швидко йти в підвал.

Мене найбільше вразили люди, які чекали на росіян, шокували бомбардування житлових кварталів.

Значних проблем з харчами в нас не було, бо ми виїхали четвертого березня. А до того у нас в останній день якраз відкрили магазин, і ми бігали туди, щоб закупитись.

Воду ми брали з колонки. Що стосується ліків, я мала запас і навіть допомагала людям – я за освітою фармацевт. У нашому підвалі ховались від обстрілів багато людей з усього мікрорайону. Ми ховались у підвалі вісім днів, у нас не було хліба. Я ходила додому, щоб щось спекти на всіх, якоїсь їжі приготувати. Одного разу я прийшла, а хтось купив і поклав крадькома чорну "Українську" хлібинку. Це було дуже зворушливо.

З Харкова ми виїжджали на власному авто. Речі не брали, лише харчі і бензин, тому що в машині їхало семеро людей. Ну нічого - виїхали. Їхали до Полтави сім годин, проблеми були лише в чергах. Нам вдалось виїхати без обстрілів. Щойно виїхали з Салтівки - відразу почалися обстріли. Вже десь в районі Чутово ми усвідомили, що там не стріляють.

З домашніми тваринами непросто вийшло. Ми не змогли забрати своїх рибок - їх більше не має. Кота і собаку ми залишили в приватному секторі. Кіт не пережив вибухів - він і до цього боявся голосних звуків. А собаку з часом я змогла забрати з собою.

Зараз ми в Полтаві. Після життя в підвалі і обстрілів вона мене просто вразила. Я регулярно їжджу додому: наш будинок відновлює житлобуд, треба навідуватись. Працюю, як і до війни, в університеті. У нас зараз дистанційна форма навчання, освітній процес триває, тож робота є. Щоб якось пережити все, що довелось побачити, я набрала багато роботи - намагаюсь відволікатись. Донька пережила це важче: має деякі проблеми, лікується. Зараз вона навчається за кордоном.

Я вірю, що війна скінчиться тільки нашою перемогою, вірю що росіяни побіжать додому. Яким буде наше майбутнє, складно сказати. Країна зараз бореться за своє майбутнє. Потрібно, щоб діти змогли повернутись додому.