Я родом із Сумщини, а з 1950 року зі своєю сім’єю жила в Новополі, це якраз границя Запорізької області.
Якось так вийшло негадано і неочікувано: російські загарбники наступили - і все, стали через дві хати до нас. Ми в підвалах сиділи. Страшно було. Що було в погребі - те і їли, бо вийти неможливо було з погребу. У нас поруч стояв танк.
Бувало: вискочив, води встиг набрати. А тоді і воду перебили. І води не було. Я жила сама.
Поруч племінниця була. Я тільки до неї дійшла до погребу, тільки встигла вскочити - і їх хату розбили.
Тоді вже ми просили, і нас вивозили десь 15 березня. Хто в чому був, в тому і тікав, військові вивозили. А зараз села там вже немає - його знесли, там зараз якраз границя. І всі люди - хто де, порозкидало нас. Тепер повертатися немає куди, живемо по квартирам. Перебиваємося, як можемо.
Я зараз у Васильківці Дніпропетровської області. Дякуємо, що дають гуманітарну допомогу. Так і живемо, я пенсіонерка. Ходжу на костилях, живу на квартирі, дуже хочеться додому. Туди, де жила. Таки 74 роки прожити - це ж не мало. Кинули все господарство і поїхали.
Вже надоїло все це. Скільки ж можна терпіти і думати, коли воно все закінчиться, та якось повернутися додому? Хоч на руїни, але в своє місто.
