Тимошенко Таміла, 11 клас, Чевельчанська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Оржицької селищної ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цілуйко Ірина Геннадіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Розп'ято нас між заходом і сходом.

Що не орел - печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечіть себе!

Л. Костенко

Мій народе! Моя згорьована країна! Скільки болю і сліз випало на твою долю. 21 століття... А у нас війна. 21 століття... А ненажерливі супостати і досі намагаються заволодіти багатствами моєї квітучої Батьківщини, поставити на коліна нескорену Україну.

Сьогодні вже дев'ятсот шістдесят другий день триває повномасштабне вторгнення російських окупантів на нашу землю.  962 дні, 20 місяців, 137 тижнів невимовного болю, неосяжного страху, людських втрат та непохитної надії на краще.

І досі важко повірити, але війна увійшла у звичний темп нашого життя. Звичайний день непересічного українця супроводжується сигналом повітряної тривоги. Війна... Вона стала частиною нашої реальності.

Як би там не було, але я навчилася жити під звук сирени, долати власний страх, який часом огортає повністю, коли над моєю домівкою ревуть "шахеди" та свистять ракети. Страх в очікуванні страшної звістки, що ця "крилата смерть" принесе втрачені життя, зруйновані будинки, понівечену мрію.

Війна?! Як?! Це було все так, наче я дивлюсь якийсь фільм жахів, який повинен якнайшвидше скінчитися.

Моє щоденне розплановане життя злетіло зі свого графіку лише за одну ніч. Лягаючи спати 23 лютого, я розмірковувала над своїм майбутнім та переймалася через контрольну з історії. А прокинулась я 24 лютого в новій реальності. Момент усвідомлення цінності життя -авіаналіт керованими бомбами на драмтеатр в Маріуполі. Усередині перебували мирні жителі.... Діти..... Пенсіонери....

Колись це була визначна пам'ятка міста, а потім - пустка, яка навіює страх...

Із самого дитинства, слухаючи розповіді своїх прабабусь про Голодомор, Другу Світову війну, я думала, що війна - це щось нереально далеке, але думка розвіялась....

Життя ніколи вже не буде таким, як раніше.

Ця війна відкрила в мені нові захоплення: я почала малювати картини за номерами та викладати алмазною мозаїкою. Ця справа - моє заспокійливе, яке допомагає зняти тягар тривоги і стресу.  Зараз ми всі працюємо на перемогу. Хто плете маскувальні сітки, хто активно волонтерить, але неоціненний вклад у майбутню перемогу несуть наші захисники, наші янголи у "пікселі".

Кожна українська родина відчула на собі тягар війни. Хронічний страх за рідних став звичним. Телефонний дзвінок , СМС... Що чекати? Радісну чи сумну звістку?

На радісну новину з нетерпінням і болем у серці очікувала родина Бондаренків із мого села. Більше двох років сподівання, віри, надії на повернення з полону і зустріч сина. І ось ця зустріч відбулася. 13 вересня о 13 год. полковник ДПСУ, який зустрів війну у Маріуполі, Олександр Олександрович Бондаренко побачив жовто - блакитний стяг, ступив на рідну землю. Хвилююче, незабутнє відчуття, яке неможливо передати словами.

Перший дзвінок рідним: " Я вдома! Усе нормально!" А у відповідь - хриплий тремтячий голос батька: "Дякувати Богу! Дякувати Богу!" Повернення сина додому було неоціненним подарунком на день народження мами.

Радість і хвилювання переповнювали мене. Важко навіть уявити, що відбувалось у душі батьків, рідних. Раділо все село, бо кожний переймався долею нашого односельчанина. Я зрозуміла, що час, проведений з рідними, - безцінний, і що важливіше за теплі родинні відносини немає нічого. Війна зруйнувала низку звичних речей, але вона показала, наскільки дорогі моменти, які ми проводимо з тими , кого любимо.

Війна змінила всіх.  Ми не будемо вже такими, якими були до цього. Тисяча днів перетворила нас на одну велику дружну націю, яка віддасть за свободу все до краплини.

Мій шлях продовжується, і достеменно невідомо, що мене чекає. І хоча ця  тисяча днів була сповнена болем і втратами, але вона дає нам віру у  Перемогу і процвітання України. Слава Україні! Героям слава!