Яковенко Поліна, 9 клас, Валківський ліцей №2 Валківської міської ради Богодухівського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Овчаренко Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 2022 рік… Рік, який залишив слід у серцях усіх українців. Когось він загартував та зробив сильними, а когось зламав та не дає жодної надії підняттися на ноги. Мені цей проміжок часу дав відчути себе зовсім по-іншому. 

Не люблю я занурюватися в ці жахливі події та спогади, які спіткали мене з 2022 по 2024 рік. Але, пишучи цей твір і перебираючи свої почуття та спогади, я відчуваю полегшення. 

У 2022 році 23 лютого всі в школі бігали, сміялись та обговорювали, що це наші «сусіди» вигадали… Звичайно, ми, як діти, сміялись з цього та говорили, що це просто щоб нас налякати, але так точно не вважали військові. 

24 лютого в мене виступ з танцювальним колективом…

Але я прокидаюся не від маминих побажань доброго ранку, а від виття сирен та від безкінечних повідомлень на телефоні… І всі ці повідомлення - це одне слово «Війна». Усі налякані виттям сирен, звуками вибухів десь недалеко, адже Харків поруч, але я була більше налякана думками про свого тата - військового. 

І впродовж усього дня в мене були тільки одні думки - хоч би подзвонив тато і сказав, що все буде добре і скоро все це закінчиться. 

Але минув день… тиждень… місяць…, а ці страждання так і не закінчилися. Постійно всі бігали у паніці до підвалу під супровід сирен і далеких вибухів. Пройшов час, всі звикли до цієї війни, наче це і є наше справжнє життя. 

Звичайно, мені як дитині в Україні цікаво, що діється в житті військових в такий нелегкий час, але чи то військових принцип такий, чи то так треба, тато ніколи не розповідав про це, а тільки казав,  що це не для нас і він робить все, щоб ми ніколи не відчули справжнього болю від війни.

Грудень 2023. Усі готуються до зимових свят. У мами турботи по господарству, сестра готується приїхати на канікули додому, а в мене звичайні дні дитини-підлітка. 

31 грудня. Новий рік як завжди святкуємо без тата. Уночі написала йому побажання, він відповів… Але хто ж знав, що його побажання буде останнім, що я від нього почую!..

1 січня. Приїхала сестра, обмінюємося подарунками… тільки татів подарунок чекає на нього... Цілий день не було дзвінка від нього, я якось почала відчувати хвилювання, але знала, де знаходиться тато і чому він не може відповісти. Навечір усі насторожені, адже тато ніколи так довго не виходив на зв‘язок. Заходить сестра до моєї кімнати з переляканими очима, але мовчить, і в цей момент дзвенить мамин телефон. 

Це було полегшення, бо вирішила, що це тато. Але ні, це був татів друг та водночас побратим, який промовив лише одне слово: «Вибач!»

Мама вже, очевидно, здогадувалася, але все одно запитала: «Що сталося?». Я зрозуміла, що якась погана звістка чекає на нас, але не думала що настільки - повідомили про татову загибель. 

Я не знаю, як передати свої почуття словами! Це було щось схожена те, коли вас наче вбили, але ви все ще живі. 

Кілька годин всі приходили до тями від почутого. Наступний тиждень - все ніби в тумані… Я весь час сиджу в кімнаті, нічого не їм та не хочеться навіть дихати. День поховання… Дуже багато людей у нашому домі… всі різні… багато військових… облич не пам’ятаю навіть приблизно… хотілось просто прокинутися і побачити тата. Настав час прощання… біля мене якісь незнайомі люди, щось дають неприємне на смак та запах... Тата закривають кришкою труни і опускають у землю… 

І тут я зрозуміла, що ховають не просто тата, а частину мого життя!..  Моя сім’я тепер точно не така як у моїх друзів чи просто оточуючих мене людей...

Останнім часом моє життя йде не так як завжди, мама та сестра теж намагаються себе і мене відволікати від душевних страждань. Але десь там в душі я розумію, що вже ніколи не буде як раніше: я подорослішала дуже рано і дуже швидко.

Пишучи цей твір, я знову відчуваю себе як тоді - відчуття образи, болю та розгубленості. Мій тато - людина з великої літери: в історію цієї війни він вписаний як кіборг, справедливий і мужній офіцер, а для мене – ТАТО.

Усі ці події дали мені зрозуміти, що нічого ніколи не буде так, як ви думаєте, життя - це період, який ви самі проходите, у кожного своя стежка, але не кожен може цю стежку подолати. Та й краще всім запам’ятати і зрозуміти, що це не ми живемо з війною, це війна живе в нас!