Я живу в  Охтирці. У мене сім'я – тільки мати і брат. Інвалідність маю. У мене хворі очі.  

З першого дня війни у нас тут почалися обстріли, осколки відразу полетіли. Ще на початку війни літаки пролітали. 

Шокувало те, що зразу бомбити почали. Коли вибухи лунали, то в нас вібрація була. Нам чути було добре, навіть коли Тростянець бомбили. У нас хата тряслася дуже.

Спочатку була проблема з харчами. Люди по магазинах хапали все, що могли. І гуманітарна допомога була. Тоді почали потихеньку завозити продукти. А це вже знову почали електроенергію вимикати раз за разом. Продукти в холодильнику псуються, багато електротехніки вже перегоріло. 

Мій брат вибухів дуже жахався, бо він після інсульту. А я більш-менш терпляче до цього ставився. Та все одно спочатку нерви здавали. 

Ховалися в погребі під хатою. Але ж якщо сильно зачепить, то може і засипати повністю. Багато кого зі знайомих втратили, коли ТЕЦ бомбили. Друга батька захоронили. 

Вже ми звикли до обстрілів, уже навіть трохи байдуже стало. Який сенс виїжджати, якщо бомблять кругом? Десь щось у будь-якому разі дістало б. Бувало й таке, що люди тікали і дорогою чи то на міну наїжджали, чи ще щось ставалося. Бо кругом же все заміновано.

На мою думку, як поміняється влада в Росії та в Україні, тоді, може, і війна закінчиться. Потрібна зміна влади і там, і тут. Тоді все стабілізується і на декілька років встановиться мир. А потім, може, вони знову щось придумають.