Людмила Григорівна, поки мала можливість, забирала до себе додому мешканців Маріуполя, хто залишився без квартир та чия оселя була розтрощеною. Місто вже було без електрики, води та газу. Готувати доводилося на вулиці. Не було і мобільного звʼязку. Жінка намагалася хоча б передати сину повідомлення, що вона жива. Людмила Григорівна пригадує, весь час було дуже гучно. Часто було чути обстріли та вуличні бої. Лише на 15 хвилин ранком вибухи вщухали. Через три місяці Людмила Григорівна таки змогла виїхати. Щоправда, тікати з міста довелося через Росію.