Мешканці Донеччини, попри небажання залишати свої домівки, змушені були тікати з-під обстрілів. Але знайти придатне житло, не маючи роботи і зарплатні, виявилось дуже важко

Я з Краматорська. Моя родина – це дружина і донька неповнолітня, вона навчалася в гімназії. У 2014 році я не виїжджав, а от моя дитина і дружина були в Тернополі три місяці, а потім повернулися.

Ніхто такої війни не очікував. В принципі, я розумів, що вона буде. Але ми її співставляли з 2014 роком. А те, що зараз робиться, не назвеш війною. Ракети летять. Це знищення нації. Це неможливо зрозуміти. 

Мене шокували прильоти, «Іскандери». Коли по мирних людях на вокзалі били. Це нелюдські дії, і вони шокують. Це не армія. Таких страшних подій ще світ не бачив. 

Це просто тероризм всесвітнього масштабу. Так не воюють армії. Це країна терористів всесвітнього масштабу, нелюдів. Вони руйнують школи, дитячі садочки. Це щось страшне.

У мене була велика лють. Мені вже за 60 років, я хотів піти воювати, але мене не взяли. Мені зараз 61. Мене і в тероборону фактично не взяли, я тільки допомагав фізично. Довелося нам виїхати.

Ми виїхали спочатку в село Козацьке Кіровоградської області, а потім переїхали в Жовті Води. З травня ми тут. Донька моя вступила до університету і поїхала до Києва, а ми з дружиною живемо в Жовтих Водах. До серпня моя мама перебувала в Бахмуті під час запеклих боїв. Через волонтерів і Червоний Хрест мені вдалося її вивезти в Жовті Води, тепер вона з нами, ми живемо всі разом. У мами пошкоджений дім, вікна всі побиті, вигорів дах. До її сусідів прилетіли снаряди. Там вигорів дім, і в неї було багато пошкоджень. А 27-го мама виїхала з Бахмуту, і тепер вона з нами.

Нам іноді гуманітарку якусь дають. У дружини на роботі поки що призупинили трудові відносини. Вона педагогічний працівник. Їй спочатку платили 2 300, а зараз уже нічого не отримує, тільки  переселенських дві тисячі. Матеріально тяжкувато, а взагалі, звісно, краще ніж там, де ми були. Бахмут уже повністю знищили. 

Коли ми виїжджали, тоді були переповнені траси. Їхати на Дніпро було дуже важко. Нас знайомий на машині вивозив. Ми їхали в нікуди. 

Заїхали в якесь селище, і там нам дали дім. Але він малопридатний був для життя, в ньому не було ні води, ні газу. Ми провели воду. Там колодязь був. І в таких умовах ми сиділи. Холодно було, ми натерпілися в цьому будинку. А потім перебралися в сусідній дім. Він був придатний для життя. Нас у ньому прихистили, і так ми тут і живемо. 

Багато новин шокуючих. Я сам знаходжу для себе спосіб справитися з ситуацією. Потрібно приймати все так, як Господь дає. Основне – не панікувати і не накручувати себе. А загалом поки що терпіти можна. Там, де запеклі бої, зараз страшно, а нам - уже ні. Уже немає тих снарядів, які летять без кінця і краю, та вибухів. Я сподіваюся, що скоро буде наша перемога. Слава нашей армії та нашому війську!

Я на 101% упевнений, що війна скінчиться перемогою української армії. Мені здається, вона триватиме до березня чи квітня, і буде капітуляція Росії. 

Є бажання повернутися додому і жити так, як раніше.  Щоб не було війни, щоб ми жили своїм життям, щоб ніякий ворог не ліз на нашу землю, не було крові і тих руйнувань, які скоюють рашисти на нашій землі. А буде здоров'я – і буде все. Буде перемога, будемо всі щасливі та радісні. Потрібно лише трошки потерпіти.