Тоцька Валерія, Вище професійне училище №3 м. Чернівці 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Максимюк Вікторія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Упала ніч, розгублено німа,

Такі на смерть, бува, приходять ночі,

І був це час, коли ішла війна,

І безпорадний Бог відводив  очі»

Любов Геньба

Пам’ятаю ту страшну порожнечу і мертву тишу, що зависла у повітрі моєї квартири того страшного лютневого ранку.

А далі - нестерпні десять днів чекання, болю і надії: страх, підвал, вибухи гармат, ревіння літаків у чорному небі, розпач батька, гіркі сльози матері, пропускний пункт на виїзді з міста, ворожі танки, що йшли нам на зустріч, запах смерті у повітрі (вона пахне сірчаною кислотою), наше авто, на якому ми мчали як навіжені, нескінчений потік авто на дорозі, зустріч друзів у Черкасах, сльози щастя від того, що за ці десять днів ми поїли і помилися в душі.

Знову дорога і, нарешті, рідна Буковинська земля мого батька, яка стала нам домівкою.

А через рік я була вдома! Якусь нещасну одну годину, але вдома!

Ходжу обгорілими кімнатами і наче потрапила у фільм жахів…

Заглядаю по рідним куткам, життя в яких вже не дихає.

Мій дім! В якому ще недавно все сяяло і було таке рідне моєму маленькому серцю, дім, в якому пахло маминими пирогами, улюбленим компотом з чорносливом, в якому на свята збиралися рідні і друзі, щоб побазікати і подивитися на круті танці мого тата-румуна, і дім на наших очах ставав помпезним і урочистим.

А тепер лише вітер-зайда господарює в домі та польові миші, а в рідному, потрощеному Гуляйполі сидить невмирущий Батько Махно із прапором в руках, але без голови, яку через два місяці добрі серця і золоті руки наших людей повернуть на місце!

Нестерпно боляче було залишати рідний край, але ж попереду мене чекало нове життя, навчання, друзі і Перемога.

Що для мене ці 1000 днів війни? Оглядаючись назад, я розумію, що для мене це страх мами, руїни навкруги, що залишаються від наших сіл, міст, горе на обличчі сусідки-тітки Інни, яка отримала звістку про загибель на фронті чоловіка-сусіда дядька Саші та її страшний крик у небо: «За що?»-у момент його поховання.

Це-бліда усмішка дядька Ігоря, маминого кума, якого поранило обломками від ракети біля своєї хати і який помер через два місяці у лікарні, так і не зрозумівши, напевно, що сталося з ним у ту рокову мить.

Це-мертва тиша і темрява навкруги, без місяця і жодної зірки на небі 24 лютого 2022 року, які вже не вирвати з моєї пам’яті до скону.

Дивлячись в майбутнє, я розумію, що немає нічого більшого і сильнішого у світі, ніж віра, бо «опустивши руки, пропустиш удар у голову».

Це-віра у наше світле майбутнє, у розквіт моєї України, в її безсмертя, в Перемогу ЗСУ, віра в себе і в смерть всіх кацапів, віра в те, що пророчі слова Франка збудуться: «Ми повинні навчитися чути себе українцями-не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів»