Усю війну ми проживаємо вдома, у м.Харків. На 8 день війни ми виїхали у село Велика бабка ( Чугуєвський район ) . Спочатку там було тихо і спокійно. Недовго. Але і туди прийшла війна. Ми 2 місяці сиділи без світла і будь якого звʼязку.

10 людей в одному однокімнатному домі. В якому не було ані води, ані туалету. Двоє стариків, один інвалід, троє дітей і 4 дорослих. Всі в одній кімнаті. Але це нічого, ми якось вживались.

Саме страшне це були постійні обстріли градами. Касетними. Магазинів не було, ми ходили 2 рази на тиждень під обстрілами за гуманітаркою. Шли хвилин 40 у гору тільки в одну сторону. Щоб отримати їжу. Але ми дорослі, ми якось витримували цю обстановку. Тому що були діти і старики. Треба було триматися і підтримувати інших. Дітям буле саме найважче. Вони пережили багато стресу і сліз. 2 рази попадали під обстріл градами. Але Слава Богу живі. Через 3 місяці ми повернулись додому в Харків. І на зараз проживаємо вдома. Більш нікуди не виїзжали. Діти постійно з першого дня війни живуть в стресі.

На жаль  я не можу їх вивезти в безпечне і тихе місце, хотя б не надовго,  Я інвалід 2 групи, хворію на онкологію. Проходила лікування хіміотерапію. І я зараз постійно під наглядом лікарів . 

А так хочеться, щоб старша доня , ( є ще молодша 9 років) побувала там де тихо безпечно і багато діток. Знайшла нових друзів . Тому що всі її друзі виїхали з Харкова. На її долю випало багато випробувань , вона надто зарано стала дорослою . Хочу щоб вона позбулась страху і стала більш відкритою.

Щоб їй допомогли психологи пробити свої внутрішні проблеми. Щоб в майбутньому вона стала щасливою здоровою людиною.  

Цей ранок ми ніколи не забудемо. Нас розбудила старша донька, вона стояла біля вікна, плакала і кричала: « Мамо, мамо, війна почалась» .Був страх і паніка, що робити, куда їхати. Ми з чоловіком заспокоювали дітей , вони були дуже налякані.

Першій день був, як в тумані. Страх і сльози. 

Старша доня сама дізналась, вона зрозуміла що почалась війна. Тому що таких вибухів ніколи не чула. А молодша доня, почула слова війна від старшої, коли вона плакала і кричала, що нам робити, війна почалась. Тяжко було пояснити дітям, і заспокоювати їх, тому що сами не знали що робити і як взяти себе до рук.

Але ми батьки і повинні бути сильні заради дітей. Ми постійно їх обіймали і намагалися відволікати. На 8 день ми виїхали, але і там було дуже важко. 

Найстрашнішим був перший день, коли дізнались що війна. Сьомий день коли ми сідали в підвалі нашого дома ( 5 єтажка ) Діти лежали на матраці, а я лягла зверху них і закривала собою. В цей час літаки літали і скидували бомби. Я обіймала дітей і молила Бога залишити їх живими. Ці години каталися вічностю. Діти плакали. Вибухи не закінчувались. Третій та четвертий день, це коли діти попали під обстрілами градами. В селі.

Це був жах. Мені даже трудно писати. Але слава Богу всі живі. Але діти до сих пір згадують цей страх. 

Досі психологічно діти хворіють. Вони налякані. Вони здригаються від різких звуків. Вони стали не такі відкриті як були до війни. Вони зарано подорослішали. Я хвилююсь щоб надалі це не перосло в велику проблему і не заважало їх життю. 

З гуманітарною катастрофою довелося стикнутися. Коли ми 3 місяці жили в селі Велика Бабка.

Було важко ходити під обстрілами за гуманітаркою. На 10 людей давали мало.

Але дуже дякуємо, що навіть в таких обставинах люди привозили їжу. Дякую Волонтерам. 

Зараз я інвалід 2 групи за захворюванням онкології. Проходжу лікування. І нажаль не можу дати дітям повного матеріального забезпечення, як було до війни.