Аношенко Вероніка, учениця 8-Г класу, КЗ «Дергачівський ліцей №3»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Коробка Наталія Володимирівна
Я живу в Дергачах, невеликому містечку поблизу Харкова. 24 лютого 2022 року о 5:05 я прокинулась від вибухів. Мама сказала, що це, мабуть, гримають сусіди, а тато з дідусем пішли на вулицю. Ніхто нічого не розумів. Я переписувалась з друзями, і дехто повідомляв, що у них дуже гучно.
В цьому ж селищі жила моя подружка, але на мої повідомлення вона не відповідала, і я злякалась: думала, що з нею трапилось щось лихе.
Перші чотири дні війни, як тільки починались обстріли, ми бігали в підвал разом з моїми домашніми улюбленцями – двома тхорами. Хіба ж я могла їх покинути? Вибухи були шалені, то я дуже просила батьків залишитись в підвалі, бо в будинку дуже нервувала. Взагалі почувалась зовсім виснаженою.
За продуктами в магазини ходив тато, бо він не хотів наражати нас на небезпеку, тому що обстріли могли початись у будь-який момент. Якось на початку березня мені дуже захотілось морозива. Я розумію, що тоді це була якась маячня, капризи, але мій тато знайшов його для мене. Наче така собі дрібничка, але я була щаслива. А ще я майже кожного дня дивилася відео свого класу, яке зняла за день до війни. І дуже хотілося занять з танців, які я відвідувала вже вісім років. Надія була на те, що через кілька днів все скінчиться. Але не все так сталося, як хотілось. 1 березня у моєї матусі був день народження, стіл ми не накривали, бо були проблеми з продуктами, ніякого подарунка у мене не було, але я пообіцяла, що на наступний день народження буде все інакше. Два місяці я майже ні з ким не спілкувалась, окрім своїх рідних, і мені найбільше не вистачало отого звичного соціуму.
Оселилися ми в Кегичівці, що знаходиться в Харківській області. Наступного дня до нас приїхали всі бабусі, дідусі і прабабусі, тому що тоді в Дергачах відбувалось щось жахливе. Ми думали, що залишимося на два тижні, але вони розтяглись аж до п’яти місяців. Я гуляла з родичами, малювала, грала в комп'ютерні ігри, розмовляла з друзями в інтернеті. А в середині квітня нарешті озвалась моя подружка, вони також виїхали з дому.
У липні мені виповнилось 13 років. Великого бажання святкувати не було, але всі мене привітали, були подарунки, а це ж так приємно. Один з подарунків змусив мене вчитись. Це був акрил для розпису тканин. Так що тепер опановую цю технологію. З’явилось ще одне хобі: я почала самостійно пекти торти. Наразі я вибрала для себе мету в житті. Продала вже два тортики, не густо так, але буде час для опанування навичок. А ще я знову танцюю, хоч це і онлайн.
Мій тато зараз захищає Україну, отримав поранення, був контужений. Коли він був у госпіталі в Дніпрі, ми з мамою їздили до нього. Мені було тяжко на нього дивитись, він був ніякий, не реагував майже ні на що. Я хотіла йому чимось допомогти, але не знала як…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.