Повар Кіра, 9 клас, академічний ліцей "Європейський" Лубенської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Лариса Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося у 2022 році, коли в кожну хатинку постукалася війна. Для мене це був звичайний день. Поки моя мама не сказала, що сталося. Про це казали в новинах та соцмережах. Почалися незаплановані канікули, а потім дистанційне навчання. Я чула сирени й тоді знала, що потрібно збиратися та йти в укриття, що було на татовій роботі. Тоді чомусь думала, що все мине дуже швидко. Але тепер розумію, що це не так.

І ось минув рік, а потім другий. А я все ще чую голосні сирени та бачу фото будинків, які постраждали від обстрілів. Лячно думати про те, як це сталося. Стає сумно, коли розумієш, що там була чиясь домівка. Хочу плакати, коли бачу відео, як рятують людей та тварин. Їх налякані та заплакані очі, мявкання та гавкання.

Кожний день здавався сірим, хотіла відволіктися та думати про інше.

Намагалася знайти радість у малому та великому. Але не можу позбутись думки, що я дитина війни.

Бачила та чула вибухи і постріли, та жахаюся кожного гучного звуку. Мені страшно та боляче на душі.

Хочу, що це все закінчилося, а краще б не починалося. Мріяла про щасливе дитинство, а не про важку правду долі…