Я з маленького містечка Торецьк Донецької області. Воно розташоване на лінії розмежування. До війни в мене було спокійне життя. Я працювала, мала впевненість у наступному дні. Через півтора місяці від початку війни я виїхала. Спочатку була на Заході України, жила в коліжанки. Вона дуже добре прийняла мене, допомагала словом і ділом. Але мені хотілося ближче до дому, тому я переїхала у Дніпропетровську область. 

Поки ще була вдома, у місті все працювало. Лише з водою виникали проблеми. У нас не було водопостачальника. Коли Горлівку обстрілювали, у нас зникала вода. Зараз у Торецьку немає ні води, ні світла, ні газу. 

Будинок, в якому я жила, знаходиться в аварійному стані. Нещодавно був обстріл, після якого сусідній під’їзд взагалі розбитий, а в моєму пошкоджені вікна й перебиті газові труби. 

Я живу разом зі старшою сестрою. Ми разом винаймаємо квартиру, щоб було дешевше платити за комунальні послуги. А з двоюрідною сестрою я не знайшла спільної мови, бо вона за росію. Кума також підтримує російську агресію, тому я припинила спілкуватися з нею. 

Дуже хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Хочу додому, хочу обійняти своїх дітей. Вони також виїхали, я їх уже майже рік не бачила.