Удома ми були, почули постріли. У погребі жила. Ой, не дай Бог... Наш будинок постраждав, тремтіло все. Є пошкоджений шифер. Я сама живу. Ні води, ні світла не було. Якось вижили, не знаю...

Сидиш і сидиш у підвалі, а вийдеш – начебто припинили, але боїшся, закриєшся знову туди. Ой, не дай Бог це. Яка там їжа в підвалі? Сидимо плачемо, та й усе. І онуки були, і діти. Тепер поруч немає нікого, я сама.

Дай Боже, щоб війна не повернулася, нічого не треба було б. Щоб усе змирилося.

Хочеться жити в мирі

... Вийшла на подвір’я, стою – летять снаряди через голову та просто в [ріку] Донець, і видно стовп води. А як ніч – так і стрілянина. Зараз поки нічого. Як буде далі, не знаємо.

Під час активних бойових дій я нікуди не виїжджала. А куди я поїду? Удома – що Господь дасть, більше ніде. Отримую пенсію. Ходжу з паличкою. У дворі пройшлася до воріт, під’їжджає машина продуктова, купила, що могла, і все. Нікуди я не ходжу.

Поруч живуть сусіди. Але багато будинків стоїть порожніх, люди виїхали, хтось помер, залишилися старі. Людей мало залишилося, доживаємо, та й усе.

До війни жили й не боялися нічого. Працювали, вийшли на пенсію, усе нормально було. А зараз думаю: хоч би дожити благополучно, більше нічого не треба.

Я отримувала гуманітарну допомогу продуктами, останній раз, напевно, місяць тому чи більше. Були там макарони, олія, цукор.

Поки мирно, тихо все. Хочеться жити в мирі.