«Хочеться простого тихого, мирного життя»

У Попасній я з 2010 року. Відтоді, як отримав травму на виробництві, я не працював за станом здоров’я. Був витік на роботі, там були гази. Ми з напарником полізли усувати. Поліз хлопець, залишився там, я за ним поліз і теж там знепритомнів. Витягало нас МНС, на швидких у реанімацію відвезли. Тепер серце турбує, шлунок, печінка, задишка з’являється.

Пенсія за третьою групою — 960 гривень і як регресу — 300 гривень. Цього не вистачає, адже все треба починати з нуля. У цьому будинку не було ні доріжок, нічого не було. Все це завдяки людям, які увійшли в становище. Хто дав, хто дешевше продав.

Важко, морально важко. Буває, люди бачать, що переселенців багато, значить, захочуть їсти – працюватимуть за таку ціну. Бувають і хороші люди. Розуміють, що житло розбите. А інші заздрять: вам все, вам все.

А ми не маємо жодної підтримки. Надії мало, але все ж сподіваємося, що уряд доб’ється стабільності якоїсь. Щоб люди їхали не так, що місяць-два пожили – і знову обстріли почалися, знову в борги влазять, когось шукають, щоб виїхати. Хтось наживається на цьому.

Важко це все. Ми кинуті. Діти просять картоплі смаженої, а я не можу, мені не те що соромно, мені прикро йти кудись просити. Чому так? Ми ж не винні.

Ми переїхали сюди, тут залізниця поруч, п’ятеро наших діток не могли спати спокійно. Потяги ходять, торохтять, діти схоплювалися. Вони звикли до обстрілу й схоплювалися з ліжок, кричали: «Мамо!» Психологи займаються з дітьми. Хочеться простого тихого, мирного життя.